середу, 19 квітня 2017 р.

Мої обидва діди воювали і обидва загинули у другій світовій війні. Пишу для того, щоб порушити монополію москви на перемогу над фашизмом. Для мене це спроба відкрити 
Зотау Петро (унизу)

правду, яка би вона не була. Усвідомлюю, що поруч із пієтетом перемоги стоять і звірства радянської п'яної орди в Німеччині - гвалтування уже "звільнених" беззахисних жінок - німкень, а також українок, білорусок, польок, що були в полоні. Масові злочини не можна виправдати війною, адже подібного не спостерігалося в американській, англійській та французькій зонах окупації... Мені прикро, що українці у складі радянської армії також причетні до масових згвалтувань у Німеччині 1945 року. Я, як українець, онук двох радянських солдатів, прошу прощення в німецького народу за великий злочин проти жінки, який чинили українці у складі радянської орди в Німеччині. 

--- 

Це інтерв'ю записано, коли мені було 17, а моїй бабі Мархві 77 років у 1994 році. Тут є згадка про маминого тата Зотова Петра Васильовича (1916-1946) - білоруса з Могилівщини. 



Мархва Володимирівна Бондар,
(17.06.1917., село Козирівка - 
23.01.2013., куток Лозуватка села Гаївки);
з 1947 року – в с.Лозуватці Гаївської сільської ради / Кропивниччина

НІМЕЦЬКИЙ ПОЛОН
(інтерв’ю)

Василь Доценко: Бабо Мархво, розкажи про війну.
Мархва Володимирівна Бондар: Ой, краще не згадувать... Таке страшне було. На полях люди побиті розкидані...
-            Тебе в Німеччину вивезли з Кіровограда. А ти ж – козирянка.
-            Після голодовки 1933-го я була в Козирівському патранаті. Як вивезли з патронату в Кіровоград, паспорт получила, була санітаркою в больниці біля “Красної Звізди”. Тоді до війни три роки в кафе “Їдальня” робила – зразу за рогом, де Кіров стоїть. Туди весь світ cходився – даже льотчики заходили.
Перед самою війною працювала служанкою в жидів Березовських – хороші люди були. Німці прийшли, то я одна залишилася в хаті – жиди виїхали.
Одного дня німці сказали всім зібратися на перепис до вокзалу. А тоді з автоматами зігнали людей і закрили в темний вагон[1] – як скот. І повезли на Німеччину.
-            І куди привезли?
-            Це було в Рулані[2]. В лагері робила щось шилом – вертіла отак. Була мала ростом, то коло станка на стульчику стояла [працювала у "Вікторі Три" (так в документі з архіву); нині Вікорі Три є частиною назв оптики фірми "Zeiss". Як відомо, Ратенів - відомий центр виробництва оптики з 1801 року - Д.В.].
Їсти не давали, брюкву зварять раз у день, у лагері за дротом [всю цю їжу баба називала "шліхтою", можливо від німецького слова "schlecht" (поганий) - Д.В.].
Була оружона охорона. Багато було людей: хранцузи, поляки, руські, білоруси, англічани. Ловили жаби та їли, там усякі нації були і німець геть увесь світ захопив! Як це так, шо німець увесь світ завоював?!
-            Як ти познайомилася з моїм дідом? Там і моя мати народилася[3].
Бондар-Зотова Зіна,
нар.17.06.1944,
м.Ратенів,
вул.Грюнауерська, 125 
(поблизу нині нова траса)
-            Дід Зотов Петро був у сусідньому лагері. А сам він білорус – з Мугильова, із села Серебрянського. Він попав у полон до німців [у Ратенові було 10 таборів для військовополонених - Д.В.].
-            Коли вас звільнили?
-            Страшне діло, Вася – хотіли нас пострілять. Євреїв зразу побили; которі втікли – вціліли.
Було тепло, коли звільнили. Німці нас вигнали з лагеря у ліс Арадо, хотіли пострілять, а налетіла авіація [на авіазаводах "Арадо" в Ратенові працювали 1000 в'язнів із концтабору - філії Заксенгаузена. У 1946 році 111 вагонів арадівського устаткування вивезено в Росію як репарація - Д.В.]. Німці повтікали. А свистить, кулі летять. Ми вийшли на поле, а там – німецькі хатки походні, де ми й переночували. На ранок чули руські матюки – Гітлера матюкали. Я вщипнула дочку Зіну (а їй ще й року не було), щоб та заплакала і нас не постріляли. А тоді знадвору почали кричать, що тут дитина, щоб не стріляли. Наші направили,
 куди треба йти.
Ми, як їхали додому, на дорозі була вивіска “Здесь спалено 14 тисяч людей”.
Пішки дійшли до Перемишля, а там уже чи поїздом нас відправили... В Перемишлі направляли, хто куди. Чоловіка Петра – на передову.
-            Розкажи про діда Петра.


Приблизно на цьому місці стояв табір для примусоворобочих
в Ратенові (Грюнауер Вег, 125), де перебувала Бондар Мархва
-            А ми з Петькою разом ішли додому. Петьку забрали з Перемишля на хронт, на передову. Він із фронту прийшов ще живий, кантужений, у нього очі бігали – і вмер. Петька був у гвардії [напевно до полону - Д.В.]. Гвардійці були, де найбільші бої. Не знаю, де він воював.
Петька з фронту прийшов і робив кіномеханіком у селі Рівному. А голод був у 46-ім чи 47-ім і він помер від крововиливу в мозок. Мені сказали про це, а я город у Козирівці убірала. Поки я убрала, пішки пішли, то його вже поховали. Ми прийшли – на цвинтарі хрест стоїть, та й пішли назад.

Записано: Лозуватка, 1994-й рік


P.S.: Мій дід Петро, після концтаборів, штрафбату, контузій на передовій та голоду (а може й катувань смершівців) так надірвав здоров'я, що загинув у перший рік по війні. Він, фактично загинув на війні, але не числиться таким, бо - не на фронтах. Було йому 30 років - точно пішов з життя не від старості. 

Мати росла напівсиротою. Ровесники ображали безбатьківну, обзиваючи "німкою", бо народилася вона в Німеччині. У Козирівці недоброзичливці записали, що баба Мархва виїхала добровільно до Німеччини, хоча могли написати що-завгодно, адже не були свідками її мобілізації з Кіровограда 27 травня 1942 року. Примусовість вивезення довелось доказувати в суді, а за свідченнями звертатися аж у Ратенів / Німеччина.

До сих пір, лишаються загадки в родинній історії:

- З Ратенова надіслали точну дату та місце народження матері, а дані про батька матері відсутні. 
Можливо, батьком матері і не був Петро Зотов. Можливо, був і німець... Можливо, діти обзивали матір небезпідставно. Не знаю. Випадки насилля над "українками-унтерменшами" були поширені. У будь-якому випадку, Петро Зотов - це чоловік життя Мархви Бондар. У її розповідях він завжди найкращий - був єдиним, тому за законом Любові (а це найвищий закон у Всесвіті) він батько моєї матері. Як мінімум, на час перших матюків визволителів, Петро Зотов був поруч, назвав мою матір дочкою і вона залишилася живою, як і моя бабуся. Дід Петро став Спасителем. В інакшому випадку, що могла зробити розпашіла орда з "нємецкай падстілкаю" (моя баба) та ще й з "нємєцкім отродьєм" (моя мама)? Те що й з іншими - згвалтувати, розтерзати й знищити. Білорус Петро Зотов - не лише мій дід, а й спаситель моїх одних з "найлюбиміших дівчат" - бабусі й мами. Моя мати Зіна названа на честь сестри Петра Зотова Зінаїди.

- У розповідях баби та документах з архівів і з Німеччини розбіжності. Довгий час, датою народження матері (зі слів баби) було записане містечко Рулан (Руланд - біля Дрездена). Ліс "Арадо" біля Руланда відсутній - є сільце Арнсдорф у лісі. Насправді цехи авіазаводу Арадо були у Ратенові, можливо і ліс поруч називався "Арадо". До того ж, у Ратенові були 10 концтаборів для військовополонених, де міг перебувати Петро Зотов. Яка тут роль Руланда? Чи примусоворобочих вивозили так далеко на південь для розстрілу (до речі, це можливо, адже Ратенів та Руланд сполучені залізницею)? 

- Чи міг військовополонений Петро Зотов бути звільненим у Ратенові 26-27 квітня 1945 року, дійти пішки до Перемишля (через усю Польщу - тижня два, до 10 травня) іще й потрапити у штрафбат до 9-12 травня, щоб отримати страшні контузії на передовій до завершення бойових дій в Європі? Все може бути, але щось тут не збігається. Може смершівці зробили діда калікою у фільтраційному таборі?

Страх репресій змушував Мархву Бондар мовчати, змінювати дані, брехати... Ще в часи розкуркулення та голоду стався якийсь жах, що видалив пам'ять дівчинки з 6 до 16 років. Будучи свідком голодомору в 15 років, вона переказує це свідомістю 6-річної дитини, потім враз - і перший спогад із Кіровограда вже 16-річної дівчини. 
До того ж, якісь непевні розповіді, що після війни у Козирівці був у неї молодий чоловік, від якого народила сина, що скоро помер. Це у 1946 році - при живому Петру Зотові! А можливо, Петро Зотов, лише чоловік, який спас мою матір і бабу, а мав свою сім'ю в селі Рівному чи брата. Адже там живуть люди із прізвищем Зотові. Цікаво поїхали на гробки в Рівне та розпитати. До того ж, всі документи про Петра Зотова бабуся попалила (через страх репресій, бо дід був у полоні, тобто по закону зрадник - родинна версія).

- Моя мати пам'ятає, як її тато приходив додому в Козирівку і давав їй "канфети" з військового "катєлка". Дід Петро був у пілотці. Тоді матері було років два. І знову ж таки невідомо, чи це був Петро Зотов, чи інший дядько, якого дівчинка означила своїм татом, а мудра мати підтвердила дитяче прагнення мати образ хорошого тата.

Багато непевності. Немає чітких, завершених сентенцій. Відчуваю, що моя душа прийшла у світ для пошуку правди, а не канонічно написаних, "морально правильних" текстів.

Чому я зачепив тему згвалтувань? Бо після війни гвалтівники повернулися додому, виховали синів і онуків. Моє дорослішання припало на 1990-і роки. У чому я жив? Не дивуйтеся - я жив у травневому Берліні 1945 року, одразу після "звільнення". Пиятика та наркоманія хлопців-ровесників, одиничні й гуртові згвалтування, убивства й бійки, матюки й жорстокість, ходки в тюрму ровесників і ранні смерті від передозу - і скалічені долі дівчат. Розбиті ферми, похилені забори, сірі дахи й будинки, смітники... При цьому у моїх ровесників часто не було дідів або батьків (батьки то в тюрмі, то в запої, то в розлученні). А що Я робив тоді? Я був поза контекстом - ботан-заучка, націоналіст, що сам вивчав історію... дивак, бо свідомо скрізь говорив українською (не прагнув "ботать по фєні")... в голові наука й космос - загалом "не мужик" у термінах 1990-х. І при всьому тому я встиг пройти свідком у судовій справі про згвалування, бо відгукнувся на крик з темряви про допомогу... 

Успіх суспільства залежить від становища жінки в суспільстві. Скривджена жінка - бідна країна; щаслива жінка - успішна країна. Стан жінки визначається - станом духу чоловіка, повагою до жінки й захопленням її божественною красою. Хворий дух - нещасна жінка - бідне суспільство. Бадьорий творчий дух чоловіка - яскрава жінка - успішне суспільство. Промовчали діди наші свої гріхи в Європі, утопили совість у бойових стограмах на ряжених парадах, думали, що якось буде. Брехня й недогово... А якось не буде. І в стилі біблійних пророків: "Радійте, бо можете покаятися"!
--- 
Все буде Україна :)






[1] Це було 27 травня 1942 року.
[2] Насправді місто називалося Rathenow.
[3] Бондар Зінаїда народилася 17 червня 1944 року в місті Ратенові (Grünauer Weg 125) у таборі для примусоворобочих, який був знесений у 1945 році.

Немає коментарів:

Дописати коментар