Немає у москви монополії на перемогу над фашизмом. Ось розповідь про моїх дідів, що воювали і загинули у другій світовій війні. Сьогодні мова йде про батька мого батька – мого діда-українця Василя Комнатного (1915-26.03.1945). Хоча який він дід (?) – прожив 30 літ…

Ще перед війною мій дід служив у Тирасполі (тоді це була Україна), хотів туди переїхати із сім’єю, бо дуже там подобалося. Я так зрозумів із родинних переказів, на початок війни дід Василь перебував вдома у Дмитрівці Знам’янського району (нині Кропивниччина) і потім подався в армію. Мій батько Олександр, 1940 р.н., ледь пам’ятає свого батька.

6 серпня 1941 року зустрічала Дмитрівка німців як визволителів з хлібом-сіллю (і це зрозуміло після московських колективізації та голодомору). Проте то не було визволення, а зміна окупанта. На Башлику стояла крита брезентом німецька вантажівка і набирали молодь на роботу в Німеччину. Тоді ж моя бабуся Люба (дів.Даценко) розрубала собі ногу сапою, щоб не забрали у Німеччину; пізніше її лікував лікар-німець (а могли б звинуватити у саботажі заходів райхсвлади). Перед відступом восени 1943 року 10 німців квартирували у хаті мого прадіда Федора Федотовича Даценка на Башлику (куток Дмитрівки, нині це вулиця Кільцева, 74). Батько пам’ятає, як один німецький солдат грався з ним трирічним: давав цукерки (дуже добрі!). Були у німців також консерви. Загалом, саме ті німці залишили по собі добрі спогади.

Гриша Нетовканий вказує Олександру Комнатному-
Даценку на неприглядний стан хати. Хоча юнак
рукою відмахується на світлині, та на місці цієї він
поставив  нову цегляну хату. Фото: кінця 1950-х.
Село Дмитрівка, куток Башлик, вул. Кільцева, 69
У цій хаті восени 1943 року квартирували
10 німецьких солдат

1 грудня почався наступ радянських військ (5-а гвардійська танкова армія). Гриміла радянська артилерія, свистіло й ухало, десь ревли танки… Німецькі тигри стояли над ярами на Знам’янській горі, звідки Дмитрівка та Шамівка як на долоні. Чутно були залпи німецьких «ванюш» (це системи залпового вогню, як «катюші», тільки потужніші). Бабуся Люба, її батько Федір та мати Надія і всі інші, ще й сусіди переховувалися у погребі під старою грушею, яка й зараз росте. Після тижневих боїв та звільнення села у грудні, у центрі Дмитрівки (у Містечку) стояли п’ять розбитих радянських танків «Т-34». В одного башту знесло – валялася за двісті метрів. Під Знам’янською горою дуло величезної гармати перекрило дорогу на Знам’янку наче шлагбаум. Там само унизу, за Жидівським старим закинутим цвинтарем, у ярах розбита німецька кухня була і багато пороху розкидано. Техніки різної було дуже багато, але жодного німецького танка – напевно відступ був організованим. Радянських солдат багато полягло під час визволення Дмитрівки. (Пізніше, у 1950-х, уже учнем старших класів батько з учителем та іншими старшокласниками перепоховували солдат до братських могил, бо під час наступу ховали солдат швидко аби-де і далі йшли).

При в'їзді в Дмитрівку
(на "Знам'янській горі"). Десь на
цих висотах німецькі танки стримували
наступаючі радянські війська
у грудні 1943 року.
Через дорогу починаються яри і старий
Жидівський цвинтар
(уже і сліду не видно).

Зразу ж, у грудні 1943-го, ішла мобілізація дмитрівчан і, за кровожерною традицією радянського війська, необстріляних та безоружних новобранців кидали в бій. То за якийсь час жінки з Дмитрівки ходили, здається під Мошорине, опізнавати загиблих своїх чоловіків. Як розповідав Олексій Яровий з Башлика, одна жінка бачила поле вкрите тілами наших солдат (хто як одягнений) і посередині один здоровий німець у формі навзнак лежав – очі сині-сині в небо. Підтвердження думки військових істориків про те, що співвідношення вбитих у війні було 1 до 10 не на нашу користь.

Так от у складі артилерійських сил ІІ Українського фронту (53 армія, 5 і 7 грардійська армія…), які визволяли рідну Новомиколаївку (де родився дід і його хата до сих пір стоїть), Дмитрівку (де жив у сестри Сторожук-Комнатної Марії, вул. Кільцева, 69), Знам’янку, Гаївку (де житимуть його онуки), обласний центр Кропивницький, і служив мій дід Василь Федотович Комнатний.

Боги війни, як нині в АТО називають артилеристів – це солдати, які не бачать ворога віч-на-віч, вони від передової лінії фронту завжди на відстані. Серед гармашів найбільший процент уцілілих та довгожителів-ветеранів. Проте війна є війна, мій дід-артилерист загинув за кілька місяців до закінчення бойових дій у Європі.

Через рік після звільнення Дмитрівки війська ІІ Українського фронту закріпилися вже на одному з берегів річки Грон у Словаччині. Ось як описують ті події словаки на сайті Старо-Теківської громади. Цікаво, що словацькою мовою в житті не користувався, а тут сходу все прочитав і зрозумів. Переклад мій із збереженими словацизмами, які місцями так схожі на кропивницький суржик (оце я думаю, може наш суржик виводиться від антів та уличів, а не від впливу російської мови):

Реконструкція форсування Грона 2006-2016 роки,
Старий Теків, Словаччина

«У кінці 1944 року війська II Українського фронту по звільненню Шяг та Левичів сягли лівого берега Грона, а в п’ятницю, 22 грудня, звільнили все село [Старий Теків]. Посеред нього на щоглі-стожарі розвівався радянський прапор. Правда, на початок нового вільного життя старотеківчани мусили іще чекати. Фронтова лінія усталилася на Гроні. Наступні цілих три місяці лунали вибухи. Люди й надалі переховувалися по підвалах та бункерах. З днями ставало більше поранених, спалених будинків і з 3 по 5 березня евакуювали більшу частину села. 25 березня 1945 року о четвертій ранку розпочалася артилерійська пальба. Після чотирьох годин «пекла» війська Радянської Армії перейшли Грон. Їх атака була спрямована на Врабле та Нітру. Радісніші дні настали з приходом тепла-яри. Але не зовсім, бо як скресала крига, виявляли тіла радянських солдатів. І потім, коли почали обробляти поля, від вибухів мін гинули старотеківчани: місцевий школяр Франтішек Куделя, а також повнолітні громадяни Стефан Лецький та Йосип Ковачик. Проте, селяни зітхнули з полегшенням, могли спокійно спати. Мотиками прибрали бур’яни… заселили й побілили свої хати, обробили поля для нового врожаю. І раділи, що прийшла свободна весна.

Пам'ятник загиблим у двох світових війнах
у парку Старого Текова. На жаль, написів не розібрати

Тут описано початок Братиславсько-Брновської операції в Текові. Ця наступальна операція радянських військ 2-го Українського фронту проти німецьких військ була проведена в період з 25 березня по 5 травня 1945 року з метою розгрому угруповання противника в районах Братислави, Брно та завершення визволення Словаччини.

Причому, словаки вдячні радянським військам, що звільнили їх від німецької окупації, адже маленька Словаччина сама не могла протистояти великій німецькій потузі. Вдячні словаки бережуть пам’ять про наших солдат. З 2006 року щороку в Старому Текові відбувається костюмована реконструкція форсування Грону. У селі є братська могила, пам’ятний знак загиблим воїнам, серед яких українець Василь Федотович Комнатний – мій дід. Де точно похований мій дід я ще не встановив, проте колись мені ще зовсім малому, десь семирічному, пощастило почути про те, як загинув мій дід.

Якось мій тато пішов зі мною до ветерана війни, що служив із моїм дідом. Ветеран жив по вулиці за старою дмитрівською «кам’яною» школою… дерев’яний паркан, віконниці на вікнах…Дід розповів, що після бою гармаші чистили свою гармату на березі річки, тут де не візьмись німецький танк на іншому березі і прямою наводкою знищив увесь розрахунок гармати, де був і мій дід. Мій батько залишився незадоволений розмовою, бо ветеран був випивши і більше розповідав про те, що вибив нарешті легкову машину і ще різне не до теми. І все ж я вдячний тому ветерану, бо завдяки йому я взнав на крихту більше про свого діда і, спираючись на інші джерела, можу відновити хоч приблизно те, що було.

Так от, мій дід як гармаш ІІ Українського фронту о 4 ранку почав (разом з іншими) Братиславсько-Брновську операцію по звільненню Словаччини. Чотири години трудилася гармата Василя Комнатного. Після артобстрілу танки та піхота пішли убрід через Грон – з великими втратами, стрімко просуваючись вперед (за кілька днів заглибившись на 35 кілометрів). Гармаші, відпочивши, лаштували свою гармату. Під час стрімкого прориву радянських військ частина бойового складу і техніки противника залишалися в тилу, не встигаючи організовано відступати. Один з таких німецьких танків, блукаючи в запіллі радянських військ 26 березня 1945 року, на другий день початку наступальної операції, вийшов на правий берег Грона і зненацька застукав артилеристів, які чистили свою гармату на лівому березі доволі вузької річки. Постріл прямою наводкою з танка. Так на березі Грона загинув Василь Федотович Комнатний - рядовий 30-и років, мій дід-українець. Там у Старому Текові, у Словаччині, схоронили його прах. Важливо хоч раз побувати на могилі свого діда – подякувати за життя.

Мій батько ніколи не визнавав 9 травня за свято, бо воно було брехливим. «Нікто нє забит. Нічто нє забито», - жодного разу ніхто ні згадки, ні доброго слова дитині не сказав про подвиг його батька (от тому, я стверджую, зараз важливо дітям загиблих АТО-вців та воїнів Небесної сотні говорити про подвиг їхніх батьків). Натомість син загиблого воїна отримав голодне дитинство, збір лушпайок на смітниках, поїдання впольованих жаб та гаврашків на ярах Рябошапки. Усвідомлюючи подвиг мого діда-українця, радянського солдата, у боротьбі проти фашизму, стверджую, що це не було визволення України, а лише зміна окупації – зміна «Бухенвальда» на «Колиму».

В атмосфері радянського страху й засекреченості все обростало міфами й недосказаннями. Довгий час думали в родині, що дід Василь загинув 5 травня 1945 року – але це дата завершення Братиславсько-Брновської операції. Зрештою, відносно нещодавно з «Книги пам’яті» узнали, що він загинув на другий день тієї операції. Місце загибелі записано двічі по-різному: село Тепов-Шарлош і Текове. Старий Теков є. А де Тепов-Шарлош? Чи це описка писаря – Тепов-Теков, Шарлош-Старий? Чи дід таки дожив до 5 травня і загинув в іншому місці – Тепов-Шарлош?

P.S.: Якось я спитав свого батька: «Хто був твоїм батьком? Хто тебе виховав? Ти ж сиротою виріс». На що батько відповів: «Придивлявся я до чоловіків. Той те може. Той – те. А в того інше краще вдається. Так і збирав собі батька. А тут ще Гриша Нетовканий з тюрми вернувся. Пішов туди шпаною, а вернувся бандерівцем. У таборі уголовні «блатні» і «сукі» хотіли до себе перетягти, а бандерівці сказали: «українець – будеш з нами». Бандерівці навчили української історії, філософії, геополітики. А мову німецьку так вивчив, що до Гриші «неграмотного» приходили студенти інститутів, просили, щоб поміг з перекладом. Так от Гриша Нетовканий, на 13 років старший за мене, і виховував усіх дітей та сиріт на Башлику».

Так батько ще підлітком, до того як провели на куток мотузяне радіо, сам зробив радіо, щоб слухати альтернативну думку на події – «Голос Америки». Його дід Дацько слухав та дивувався: «Ти ба! Бісова кров. Воно ще й балакає!» Всі «вихованці» Гриші Нетовканого поступали в інститути. Мій батько здобув освіту архітектора в Художньому інституті Києва (нині НАОМА). Проходили роки, а башличани з’їжджалися на Башлик і говорили про науку, досягнення людства, мріяли про вільну Україну. А десь у кутку сидів я, розвісивши вуха… вбирав мудрість «дідів».

До чого це я відійшов від теми – заговорив про те, як ріс син загиблого солдата? Та просто хотів сказати. Не може бути сиріт в полеглих українських воїнів, які за добру справу життя віддали. Україна виховає їхніх синів і доньок достойними і щасливими людьми – а доказ тому життя мого батька.

Мої обидва діди воювали і обидва загинули у другій світовій війні. Пишу для того, щоб порушити монополію москви на перемогу над фашизмом. Для мене це спроба відкрити 

Зотау Петро (унизу)

правду, яка би вона не була. Усвідомлюю, що поруч із пієтетом перемоги стоять і звірства радянської п'яної орди в Німеччині - гвалтування уже "звільнених" беззахисних жінок - німкень, а також українок, білорусок, польок, що були в полоні. Масові злочини не можна виправдати війною, адже подібного не спостерігалося в американській, англійській та французькій зонах окупації... Мені прикро, що українці у складі радянської армії також причетні до масових згвалтувань у Німеччині 1945 року. Я, як українець, онук двох радянських солдатів, прошу прощення в німецького народу за великий злочин проти жінки, який чинили українці у складі радянської орди в Німеччині. 

--- 

Це інтерв'ю записано, коли мені було 17, а моїй бабі Мархві 77 років у 1994 році. Тут є згадка про маминого тата Зотова Петра Васильовича (1916-1946) - білоруса з Могилівщини. 

Мархва Володимирівна Бондар,

(17.06.1917., село Козирівка - 

23.01.2013., куток Лозуватка села Гаївки);

з 1947 року – в с.Лозуватці Гаївської сільської ради / Кропивниччина

НІМЕЦЬКИЙ ПОЛОН

(інтерв’ю)

Василь Доценко: Бабо Мархво, розкажи про війну.

Мархва Володимирівна Бондар: Ой, краще не згадувать... Таке страшне було. На полях люди побиті розкидані...

-            Тебе в Німеччину вивезли з Кіровограда. А ти ж – козирянка.

-            Після голодовки 1933-го я була в Козирівському патранаті. Як вивезли з патронату в Кіровоград, паспорт получила, була санітаркою в больниці біля “Красної Звізди”. Тоді до війни три роки в кафе “Їдальня” робила – зразу за рогом, де Кіров стоїть. Туди весь світ cходився – даже льотчики заходили.

Перед самою війною працювала служанкою в жидів Березовських – хороші люди були. Німці прийшли, то я одна залишилася в хаті – жиди виїхали.

Одного дня німці сказали всім зібратися на перепис до вокзалу. А тоді з автоматами зігнали людей і закрили в темний вагон[1] – як скот. І повезли на Німеччину.

-            І куди привезли?

-            Це було в Рулані[2]. В лагері робила щось шилом – вертіла отак. Була мала ростом, то коло станка на стульчику стояла [працювала у "Вікторі Три" (так в документі з архіву); нині Вікорі Три є частиною назв оптики фірми "Zeiss". Як відомо, Ратенів - відомий центр виробництва оптики з 1801 року - Д.В.].

Їсти не давали, брюкву зварять раз у день, у лагері за дротом [всю цю їжу баба називала "шліхтою", можливо від німецького слова "schlecht" (поганий) - Д.В.].

Була оружона охорона. Багато було людей: хранцузи, поляки, руські, білоруси, англічани. Ловили жаби та їли, там усякі нації були і німець геть увесь світ захопив! Як це так, шо німець увесь світ завоював?!

-            Як ти познайомилася з моїм дідом? Там і моя мати народилася[3].

Бондар-Зотова Зіна,
нар.17.06.1944,
м.Ратенів,
вул.Грюнауерська, 125 
(поблизу нині нова траса)

-            Дід Зотов Петро був у сусідньому лагері. А сам він білорус – з Мугильова, із села Серебрянського. Він попав у полон до німців [у Ратенові було 10 таборів для військовополонених - Д.В.].

-            Коли вас звільнили?

-            Страшне діло, Вася – хотіли нас пострілять. Євреїв зразу побили; которі втікли – вціліли.

Було тепло, коли звільнили. Німці нас вигнали з лагеря у ліс Арадо, хотіли пострілять, а налетіла авіація [на авіазаводах "Арадо" в Ратенові працювали 1000 в'язнів із концтабору - філії Заксенгаузена. У 1946 році 111 вагонів арадівського устаткування вивезено в Росію як репарація - Д.В.]. Німці повтікали. А свистить, кулі летять. Ми вийшли на поле, а там – німецькі хатки походні, де ми й переночували. На ранок чули руські матюки – Гітлера матюкали. Я вщипнула дочку Зіну (а їй ще й року не було), щоб та заплакала і нас не постріляли. А тоді знадвору почали кричать, що тут дитина, щоб не стріляли. Наші направили,

 куди треба йти.

Ми, як їхали додому, на дорозі була вивіска “Здесь спалено 14 тисяч людей”.

Пішки дійшли до Перемишля, а там уже чи поїздом нас відправили... В Перемишлі направляли, хто куди. Чоловіка Петра – на передову.

-            Розкажи про діда Петра.

Приблизно на цьому місці стояв табір для примусоворобочих
в Ратенові (Грюнауер Вег, 125), де перебувала Бондар Мархва

-            А ми з Петькою разом ішли додому. Петьку забрали з Перемишля на хронт, на передову. Він із фронту прийшов ще живий, кантужений, у нього очі бігали – і вмер. Петька був у гвардії [напевно до полону - Д.В.]. Гвардійці були, де найбільші бої. Не знаю, де він воював.

Петька з фронту прийшов і робив кіномеханіком у селі Рівному. А голод був у 46-ім чи 47-ім і він помер від крововиливу в мозок. Мені сказали про це, а я город у Козирівці убірала. Поки я убрала, пішки пішли, то його вже поховали. Ми прийшли – на цвинтарі хрест стоїть, та й пішли назад.

Записано: Лозуватка, 1994-й рік

P.S.: Мій дід Петро, після концтаборів, штрафбату, контузій на передовій та голоду (а може й катувань смершівців) так надірвав здоров'я, що загинув у перший рік по війні. Він, фактично загинув на війні, але не числиться таким, бо - не на фронтах. Було йому 30 років - точно пішов з життя не від старості. 

Мати росла напівсиротою. Ровесники ображали безбатьківну, обзиваючи "німкою", бо народилася вона в Німеччині. У Козирівці недоброзичливці записали, що баба Мархва виїхала добровільно до Німеччини, хоча могли написати що-завгодно, адже не були свідками її мобілізації з Кіровограда 27 травня 1942 року. Примусовість вивезення довелось доказувати в суді, а за свідченнями звертатися аж у Ратенів / Німеччина.

До сих пір, лишаються загадки в родинній історії:

- З Ратенова надіслали точну дату та місце народження матері, а дані про батька матері відсутні. 

Можливо, батьком матері і не був Петро Зотов. Можливо, був і німець... Можливо, діти обзивали матір небезпідставно. Не знаю. Випадки насилля над "українками-унтерменшами" були поширені. У будь-якому випадку, Петро Зотов - це чоловік життя Мархви Бондар. У її розповідях він завжди найкращий - був єдиним, тому за законом Любові (а це найвищий закон у Всесвіті) він батько моєї матері. Як мінімум, на час перших матюків визволителів, Петро Зотов був поруч, назвав мою матір дочкою і вона залишилася живою, як і моя бабуся. Дід Петро став Спасителем. В інакшому випадку, що могла зробити розпашіла орда з "нємецкай падстілкаю" (моя баба) та ще й з "нємєцкім отродьєм" (моя мама)? Те що й з іншими - згвалтувати, розтерзати й знищити. Білорус Петро Зотов - не лише мій дід, а й спаситель моїх одних з "найлюбиміших дівчат" - бабусі й мами. Моя мати Зіна названа на честь сестри Петра Зотова Зінаїди.

- У розповідях баби та документах з архівів і з Німеччини розбіжності. Довгий час, датою народження матері (зі слів баби) було записане містечко Рулан (Руланд - біля Дрездена). Ліс "Арадо" біля Руланда відсутній - є сільце Арнсдорф у лісі. Насправді цехи авіазаводу Арадо були у Ратенові, можливо і ліс поруч називався "Арадо". До того ж, у Ратенові були 10 концтаборів для військовополонених, де міг перебувати Петро Зотов. Яка тут роль Руланда? Чи примусоворобочих вивозили так далеко на південь для розстрілу (до речі, це можливо, адже Ратенів та Руланд сполучені залізницею)? 

- Чи міг військовополонений Петро Зотов бути звільненим у Ратенові 26-27 квітня 1945 року, дійти пішки до Перемишля (через усю Польщу - тижня два, до 10 травня) іще й потрапити у штрафбат до 9-12 травня, щоб отримати страшні контузії на передовій до завершення бойових дій в Європі? Все може бути, але щось тут не збігається. Може смершівці зробили діда калікою у фільтраційному таборі?

- Страх репресій змушував Мархву Бондар мовчати, змінювати дані, брехати... Ще в часи розкуркулення та голоду стався якийсь жах, що видалив пам'ять дівчинки з 6 до 16 років. Будучи свідком голодомору в 15 років, вона переказує це свідомістю 6-річної дитини, потім враз - і перший спогад із Кіровограда вже 16-річної дівчини. 

До того ж, якісь непевні розповіді, що після війни у Козирівці був у неї молодий чоловік, від якого народила сина, що скоро помер. Це у 1946 році - при живому Петру Зотові! А можливо, Петро Зотов, лише чоловік, який спас мою матір і бабу, а мав свою сім'ю в селі Рівному чи брата. Адже там живуть люди із прізвищем Зотові. Цікаво поїхали на гробки в Рівне та розпитати. До того ж, всі документи про Петра Зотова бабуся попалила (через страх репресій, бо дід був у полоні, тобто по закону зрадник - родинна версія).

- Моя мати пам'ятає, як її тато приходив додому в Козирівку і давав їй "канфети" з військового "катєлка". Дід Петро був у пілотці. Тоді матері було років два. І знову ж таки невідомо, чи це був Петро Зотов, чи інший дядько, якого дівчинка означила своїм татом, а мудра мати підтвердила дитяче прагнення мати образ хорошого тата.

Багато непевності. Немає чітких, завершених сентенцій. Відчуваю, що моя душа прийшла у світ для пошуку правди, а не канонічно написаних, "морально правильних" текстів.

Чому я зачепив тему згвалтувань? Бо після війни гвалтівники повернулися додому, виховали синів і онуків. Моє дорослішання припало на 1990-і роки. У чому я жив? Не дивуйтеся - я жив у травневому Берліні 1945 року, одразу після "звільнення". Пиятика та наркоманія хлопців-ровесників, одиничні й гуртові згвалтування, убивства й бійки, матюки й жорстокість, ходки в тюрму ровесників і ранні смерті від передозу - і скалічені долі дівчат. Розбиті ферми, похилені забори, сірі дахи й будинки, смітники... При цьому у моїх ровесників часто не було дідів або батьків (батьки то в тюрмі, то в запої, то в розлученні). А що Я робив тоді? Я був поза контекстом - ботан-заучка, націоналіст, що сам вивчав історію... дивак, бо свідомо скрізь говорив українською (не прагнув "ботать по фєні")... в голові наука й космос - загалом "не мужик" у термінах 1990-х. І при всьому тому я встиг пройти свідком у судовій справі про згвалування, бо відгукнувся на крик з темряви про допомогу... 

Успіх суспільства залежить від становища жінки в суспільстві. Скривджена жінка - бідна країна; щаслива жінка - успішна країна. Стан жінки визначається - станом духу чоловіка, повагою до жінки й захопленням її божественною красою. Хворий дух - нещасна жінка - бідне суспільство. Бадьорий творчий дух чоловіка - яскрава жінка - успішне суспільство. Промовчали діди наші свої гріхи в Європі, утопили совість у бойових стограмах на ряжених парадах, думали, що якось буде. Брехня й недогово... А якось не буде. І в стилі біблійних пророків: "Радійте, бо можете покаятися"!

--- 

Все буде Україна :)

---

[1] Це було 27 травня 1942 року.

[2] Насправді місто називалося Rathenow.

[3] Бондар Зінаїда народилася 17 червня 1944 року в місті Ратенові (Grünauer Weg 125) у таборі для примусоворобочих, який був знесений у 1945 році.