 |
Немає у москви монополії на перемогу над фашизмом. Ось розповідь про моїх дідів, що воювали і загинули у другій світовій війні. Сьогодні мова йде про батька мого батька – мого діда-українця Василя Комнатного (1915-26.03.1945). Хоча який він дід (?) – прожив 30 літ…
Ще перед війною мій дід служив у Тирасполі (тоді це була Україна), хотів
туди переїхати із сім’єю, бо дуже там подобалося. Я так зрозумів із родинних
переказів, на початок війни дід Василь перебував вдома у Дмитрівці Знам’янського
району (нині Кропивниччина) і потім подався в армію. Мій батько Олександр, 1940
р.н., ледь пам’ятає свого батька.
6 серпня 1941 року зустрічала Дмитрівка німців як визволителів з хлібом-сіллю (і це
зрозуміло після московських колективізації та голодомору). Проте то не було
визволення, а зміна окупанта. На Башлику стояла крита брезентом німецька
вантажівка і набирали молодь на роботу в Німеччину. Тоді ж моя бабуся Люба
(дів.Даценко) розрубала собі ногу сапою, щоб не забрали у Німеччину; пізніше її
лікував лікар-німець (а могли б звинуватити у саботажі заходів райхсвлади). Перед відступом восени 1943 року 10 німців квартирували у
хаті мого прадіда Федора Федотовича Даценка на Башлику (куток Дмитрівки, нині
це вулиця Кільцева, 74). Батько пам’ятає, як один німецький солдат грався з ним
трирічним: давав цукерки (дуже добрі!). Були у німців також консерви. Загалом, саме ті німці залишили по собі добрі спогади.
 |
| Гриша Нетовканий вказує Олександру Комнатному- Даценку на неприглядний стан хати. Хоча юнак рукою відмахується на світлині, та на місці цієї він поставив нову цегляну хату. Фото: кінця 1950-х. Село Дмитрівка, куток Башлик, вул. Кільцева, 69 У цій хаті восени 1943 року квартирували 10 німецьких солдат |
1 грудня почався наступ радянських військ (5-а гвардійська танкова армія). Гриміла радянська артилерія, свистіло
й ухало, десь ревли танки… Німецькі тигри стояли над ярами на Знам’янській горі, звідки Дмитрівка та Шамівка як на долоні. Чутно були залпи німецьких «ванюш»
(це системи залпового вогню, як «катюші», тільки потужніші). Бабуся Люба, її
батько Федір та мати Надія і всі інші, ще й сусіди переховувалися у погребі під
старою грушею, яка й зараз росте. Після тижневих боїв та звільнення села у
грудні, у центрі Дмитрівки (у Містечку) стояли п’ять розбитих радянських танків
«Т-34». В одного башту знесло – валялася за двісті метрів. Під Знам’янською горою дуло величезної гармати перекрило дорогу на Знам’янку наче шлагбаум. Там само унизу, за Жидівським старим закинутим цвинтарем,
у ярах розбита німецька кухня була і багато пороху розкидано. Техніки різної
було дуже багато, але жодного німецького танка – напевно відступ був
організованим. Радянських солдат багато полягло під час визволення Дмитрівки. (Пізніше,
у 1950-х, уже учнем старших класів батько з учителем та іншими старшокласниками
перепоховували солдат до братських могил, бо під час наступу ховали солдат
швидко аби-де і далі йшли).
 |
| При в'їзді в Дмитрівку (на "Знам'янській горі"). Десь на цих висотах німецькі танки стримували наступаючі радянські війська у грудні 1943 року. Через дорогу починаються яри і старий Жидівський цвинтар (уже і сліду не видно). |
Зразу ж, у грудні 1943-го, ішла мобілізація дмитрівчан і, за кровожерною
традицією радянського війська, необстріляних та безоружних новобранців кидали в
бій. То за якийсь час жінки з Дмитрівки ходили, здається під Мошорине,
опізнавати загиблих своїх чоловіків. Як розповідав Олексій Яровий з Башлика,
одна жінка бачила поле вкрите тілами наших солдат (хто як одягнений) і
посередині один здоровий німець у формі навзнак лежав – очі сині-сині в небо. Підтвердження
думки військових істориків про те, що співвідношення вбитих у війні було 1 до
10 не на нашу користь.
Так от у складі артилерійських сил ІІ Українського фронту (53 армія, 5 і
7 грардійська армія…), які визволяли рідну Новомиколаївку (де родився дід і його хата до сих пір стоїть), Дмитрівку (де жив у сестри Сторожук-Комнатної Марії, вул.
Кільцева, 69), Знам’янку, Гаївку (де житимуть його онуки), обласний центр Кропивницький,
і служив мій дід Василь Федотович Комнатний.
Боги війни, як нині в АТО називають артилеристів – це солдати, які не
бачать ворога віч-на-віч, вони від передової лінії фронту завжди на відстані.
Серед гармашів найбільший процент уцілілих та довгожителів-ветеранів. Проте
війна є війна, мій дід-артилерист загинув за кілька місяців до закінчення бойових
дій у Європі.
Через рік після звільнення Дмитрівки війська ІІ Українського
фронту закріпилися вже на одному з берегів річки Грон у Словаччині. Ось як описують
ті події словаки на сайті Старо-Теківської громади. Цікаво, що словацькою мовою
в житті не користувався, а тут сходу все прочитав і зрозумів. Переклад мій із
збереженими словацизмами, які місцями так схожі на кропивницький суржик (оце я
думаю, може наш суржик виводиться від антів та уличів, а не від впливу
російської мови):
 |
| Реконструкція форсування Грона 2006-2016 роки, Старий Теків, Словаччина |
«У кінці 1944 року війська II Українського фронту по звільненню Шяг та Левичів сягли лівого берега Грона, а в п’ятницю, 22 грудня, звільнили все село [Старий Теків]. Посеред нього на щоглі-стожарі розвівався радянський прапор. Правда, на початок нового вільного життя старотеківчани мусили іще чекати. Фронтова лінія усталилася на Гроні. Наступні цілих три місяці лунали вибухи. Люди й надалі переховувалися по підвалах та бункерах. З днями ставало більше поранених, спалених будинків і з 3 по 5 березня евакуювали більшу частину села. 25 березня 1945 року о четвертій ранку розпочалася артилерійська пальба. Після чотирьох годин «пекла» війська Радянської Армії перейшли Грон. Їх атака була спрямована на Врабле та Нітру. Радісніші дні настали з приходом тепла-яри. Але не зовсім, бо як скресала крига, виявляли тіла радянських солдатів. І потім, коли почали обробляти поля, від вибухів мін гинули старотеківчани: місцевий школяр Франтішек Куделя, а також повнолітні громадяни Стефан Лецький та Йосип Ковачик. Проте, селяни зітхнули з полегшенням, могли спокійно спати. Мотиками прибрали бур’яни… заселили й побілили свої хати, обробили поля для нового врожаю. І раділи, що прийшла свободна весна.
 |
| Пам'ятник загиблим у двох світових війнах у парку Старого Текова. На жаль, написів не розібрати |
Тут описано початок Братиславсько-Брновської операції в Текові. Ця наступальна
операція радянських військ 2-го Українського фронту проти німецьких військ була
проведена в період з 25 березня по 5 травня 1945
року з метою розгрому угруповання противника в районах Братислави, Брно та
завершення визволення Словаччини.
Причому, словаки вдячні радянським військам, що звільнили їх від
німецької окупації, адже маленька Словаччина сама не могла протистояти великій німецькій
потузі. Вдячні словаки бережуть пам’ять про наших солдат. З 2006 року щороку в
Старому Текові відбувається костюмована реконструкція форсування Грону. У селі
є братська могила, пам’ятний знак загиблим воїнам, серед яких українець Василь
Федотович Комнатний – мій дід. Де точно похований мій дід я ще не встановив,
проте колись мені ще зовсім малому, десь семирічному, пощастило почути про те,
як загинув мій дід.
Якось мій тато пішов зі мною до ветерана війни, що служив із моїм дідом.
Ветеран жив по вулиці за старою дмитрівською «кам’яною» школою… дерев’яний
паркан, віконниці на вікнах…Дід розповів, що після бою гармаші чистили свою
гармату на березі річки, тут де не візьмись німецький танк на іншому березі і
прямою наводкою знищив увесь розрахунок гармати, де був і мій дід. Мій батько залишився
незадоволений розмовою, бо ветеран був випивши і більше розповідав про те, що вибив
нарешті легкову машину і ще різне не до теми. І все ж я вдячний тому ветерану,
бо завдяки йому я взнав на крихту більше про свого діда і, спираючись на інші
джерела, можу відновити хоч приблизно те, що було.
Так от, мій дід як гармаш ІІ Українського фронту о 4 ранку почав (разом з
іншими) Братиславсько-Брновську операцію по звільненню Словаччини. Чотири
години трудилася гармата Василя Комнатного. Після артобстрілу танки та піхота пішли
убрід через Грон – з великими втратами, стрімко просуваючись вперед (за кілька
днів заглибившись на 35 кілометрів). Гармаші, відпочивши, лаштували свою
гармату. Під час стрімкого прориву радянських військ частина бойового складу і
техніки противника залишалися в тилу, не встигаючи організовано відступати.
Один з таких німецьких танків, блукаючи в запіллі радянських військ 26 березня
1945 року, на другий день початку наступальної операції, вийшов на правий берег
Грона і зненацька застукав артилеристів, які чистили свою гармату на лівому
березі доволі вузької річки. Постріл прямою наводкою з танка. Так на березі
Грона загинув Василь Федотович Комнатний - рядовий 30-и років, мій дід-українець.
Там у Старому Текові, у Словаччині, схоронили його прах. Важливо хоч раз побувати на могилі свого
діда – подякувати за життя.
Мій батько ніколи не визнавав 9 травня за свято, бо воно було брехливим. «Нікто
нє забит. Нічто нє забито», - жодного разу ніхто ні згадки, ні доброго слова
дитині не сказав про подвиг його батька (от тому, я стверджую, зараз важливо
дітям загиблих АТО-вців та воїнів Небесної сотні говорити про подвиг їхніх
батьків). Натомість син загиблого воїна отримав голодне дитинство, збір
лушпайок на смітниках, поїдання впольованих жаб та гаврашків на ярах Рябошапки. Усвідомлюючи
подвиг мого діда-українця, радянського солдата, у боротьбі проти фашизму,
стверджую, що це не було визволення України, а лише зміна окупації – зміна «Бухенвальда»
на «Колиму».
В атмосфері радянського страху й засекреченості все обростало міфами й недосказаннями.
Довгий час думали в родині, що дід Василь загинув 5 травня 1945 року – але це
дата завершення Братиславсько-Брновської операції. Зрештою, відносно нещодавно
з «Книги пам’яті» узнали, що він загинув на другий день тієї операції. Місце загибелі
записано двічі по-різному: село Тепов-Шарлош і Текове. Старий Теков є. А де
Тепов-Шарлош? Чи це описка писаря – Тепов-Теков, Шарлош-Старий? Чи дід таки
дожив до 5 травня і загинув в іншому місці – Тепов-Шарлош?
P.S.: Якось я спитав свого батька: «Хто був твоїм батьком? Хто тебе виховав? Ти
ж сиротою виріс». На що батько відповів: «Придивлявся я до чоловіків. Той те
може. Той – те. А в того інше краще вдається. Так і збирав собі батька. А тут
ще Гриша Нетовканий з тюрми вернувся. Пішов туди шпаною, а вернувся
бандерівцем. У таборі уголовні «блатні» і «сукі» хотіли до себе перетягти, а
бандерівці сказали: «українець – будеш з нами». Бандерівці навчили української
історії, філософії, геополітики. А мову німецьку так вивчив, що до Гриші «неграмотного»
приходили студенти інститутів, просили, щоб поміг з перекладом. Так от Гриша
Нетовканий, на 13 років старший за мене, і виховував усіх дітей та сиріт на Башлику».
Так батько ще підлітком, до того як провели на куток мотузяне радіо, сам зробив
радіо, щоб слухати альтернативну думку на події – «Голос Америки». Його дід Дацько
слухав та дивувався: «Ти ба! Бісова кров. Воно ще й балакає!» Всі «вихованці»
Гриші Нетовканого поступали в інститути. Мій батько здобув освіту архітектора в
Художньому інституті Києва (нині НАОМА). Проходили роки, а башличани з’їжджалися на Башлик і говорили про науку, досягнення людства, мріяли про
вільну Україну. А десь у кутку сидів я, розвісивши вуха… вбирав мудрість «дідів».
