Різанова Ганна Михайлівна
Ганна Михайлівна Різанова, до шлюбу Касинова (13 квітня [ст.ст. 1 квітня] 1814[1] – після 1878) – меценатка, покровителька і заступниця українського відродження в Єлисаветграді (нині Кропивницький): співзасновниця безплатного Ремісничо-грамотного училища на Ковалівці (1867), співорганізаторка Благодійного товариства (1867), Товариства поширення грамотності та ремесел (1873), керманичка «великопанського» кола єлисаветградських театралів.
Життєпис Ганни Різанової починається із запису в метричній книзі Василівської церкви святого Василія Парійського «1 квітня Пана Штабс Капітана Михайла Касинова і дружини його Катерини народилась дочка Ганна».[2]
Дівчинка з’явилася на світ у селі Василівка (Секретарівка), яке заснував і назвав на свою честь її дід поручик (пізніше капітан, підполковник), кременчуцький губернський секретар (1767-1771)[3] Касинов Василь Борисович (1715-1788)[4]. Запис про народження Ганни зроблено в церкві, яку заснували 21 серпня 1772 року її дід Василь Борисович та баба Ганна Михайлівна.[5] Таким чином, онучка стала повною тезкою своєї бабусі. Бабуся Ганна Михайлівна (~1748-1804) у першому шлюбі мала прізвище Геврасьєва[6]. Касинові вирішили осадити свій рід в басейні Сухого Омельничка через близькість до Кременчука - адміністративного центру Новоросійської губернії (пізніше Катеринославського намісництва до 1789 року[7].
КАСИНОВІ
Ганна
мала меншу сестру Явдоху (Євдокію) (23[11] жовтня 1815р.н.)[8] і зростала в дуже знатній
та багатій родині. Її тато штабс-капітан Касинов Михайло Васильович (1770-і -
1845) був предводителем дворянства Олександрійського повіту (1834-1838)[9], її мама Катерина
Олександрівна походить із знатної родини Чубарових. Дядько Ганни майор (пізніше
статський радник), ордена св. Анни 3 ст. кавалер Касинов Олександр Васильович
був предводителем дворянства Херсонської губернії (1825-1827, 1830-1835)[10]. Інший дядько Ганни
поручик Данило Васильович Касинов успадкував землі Василівки після батька.[11]
Ганна
Михайлівна вийшла заміж за рівного собі – дворянина, представника давнього
знатного козацького роду Бутовичів. Чоловік Ганни майор Різанов Андрій
Романович, поміщик сільця Лозуватки біля Єлисаветграда.
Мати
Андрія Різанова, надвірна радниця Явдоха[12], була донькою Бутовича
Григорія Івановича, полкового судді (1754-1764) Слобідського козацького полку з
центром в Лезаветі. Григорій Бутович поступив на службу в 1748 році. Він син
значкового товариша Івана Бутка, та онук Ілька Бутка († до 1695) - сотника
(1680, 1690) Зінківської сотні Гадяцького полку Гетьманщини.[13]
У
новоствореному Слобідському полку старшина намагалася призначити своїх родичів
на різні уряди, коли можна, на сотницький. Так, напевно, за сприяння полкового
судді Бутовича влаштувано на сотницьких урядах Івана Бутовича в Тройницьку
слободу та брата Федора Бутовича (17.01.1757) у поселення при фортеці Лизавети.
Проте Бутовичі не поривали зі своєю батьківщиною. Федір Іванович Бутович
(р.н.1731) залишав за собою хутір на 10 осіб (1788) у Зіньківському повіті. [14],[15]
На
1765 рік з колишніх козаків Ново-Слобідського полку організовано
Єлисаветградський пікінерський кінний полк (1764-1783). Козацькі чини
уніфікувалися до імперських, старшина дістала тут відповідні чини: колишній
полковник Микола Одобаш очолив пікінерів, обозний Михалча дістав уряд
підполковника, суддя Григорій Бутович - майора, сотники – ротмистрів. Козаки
зустріли цю реформу вороже, доходило і до бунтів.[16] Скористався колишній
полковий суддя і можливістю набрати землі та покріпачити людність. У 1774 році
поміщик Бутович скаржився, що його піддані з Лозуватої Балки втекли на Січ під
збройною охороною запорожців.[17]
Народна
пам’ять зберегла переказ про переселення людей з Козацької Лозуватки у Панську
Лозуватку трішки вище по течії річки Лозуватки на правому березі. Таким чином,
на кінець 18 – початок 19 століття неподалік новоутвореного міста Лезавета була
слобода Лозуватка, яка спланована як міський квартал із трьома секторами: промисловою
зоною (панською економією), «спальним районом» з рядами вулиць, що були розміщені
на штучних терасах над берегом річки, та садо-парковою зоною з двома алеями,
понад якими висаджено дуби. На стику трьох секторів на узвишші збудовано палац,
під’їзд
облаштований декоративними кущами, квітами, скульптурами і фонтанами.
РОДИНА РІЗАНОВИХ
Маєток
Різанова Андрія Романовича у Лозуватці став новою домівкою для молодої дружини
Ганни Михайлівни. Близькість до Лезавету визначила подальшу долю жінки. Відомо,
що подружжя Різанових мало двох дітей: доньку Юлію (1837р.н.)[18], та сина Михайла (9
листопада [28
жовтня] 1842р.н.), названого на честь діда Михайла Васильовича Касинова. Хрещення
сина відбулося в найбільшому храмі міста - Єлисаветградському успенському шестипрестольному
кам’яному
соборі 31 грудня [19 грудня] 1842 року. Хресним батьком Михайлика став сам
голова Елисаветградської міської думи підполковник Поппе Дмитро Іванович.[19]
У
тому самому успенському храмі 30 травня [18
травня]
1859 року 22-літня Юлія Різанова була повінчана з лютеранином, генералом від артилерії,
естляндським дворянином Романом Івановичем Кноррингом 2-м (25 [13 грудня] 1803 - 1876).[20] Різниця подружжя у віці складала
33 роки. Зять був на 10 років старший за свою тещу Ганну Різанову. Такі шлюби
були нормою серед вищих верств суспільства, коли багатий літній чоловік брав за
дружину юну дівчину. Але такого союзу не схвалювала народна мораль. На той час
уже була широко популярною пісня:
Ой
під вишнею, під черешнею
Стояв
старий з молодою як із ягідкою.
І
просилася, і молилася:
«Пусти
мене, старий діду
На
вулицю погулять»…
Пісню
складено про одруження 70-літнього генерала Петра Текелі (1720-1792, той, що
зруйнував Січ) та 17-літньої красуні Марусі на Новомиргородщині. Через два роки
Маруся вже була вдовою.[21]
Серед
свідків був представник великого і впливового роду Ерделі – шт.-ротмістр у
відставці Володимир Миколайович Ерделі[22]. Лютерани на свої
пожертви збудували Лютеранську церкву в Єлизаветі у 1854 році, при чому,
найбільші пожертви на будівництво були внесені генералами Фіттінгофом (6000
рублів) та Кнорингом (3000 рублів).[23] Після вінчання три роки
поспіль Юлія Андріївна Кнорринг народжувала по дитині. Дітям надавали
православне віросповідання по матері. Уже наступного 1860 року 14 серпня [2
серпня] у Кноррингів народилася дочка Катерина. Хрещеним став
її дід Різанов Андрій Романович.[24] Син Володимир народився 21 [9]
вересня 1861 року. Менший син Андрій з’явився на світ 28 вересня 1862 року.
Катерина
Романівна Кнорринг мала землеволодіння біля Лозуватки. До 1920-х років у
Київцевій балці був маєток і хутір Кнорринг, по-народному звався Загорисадок
«за горою садок». У маєтку діяла недільна школа, куди приїздив піп з Аджамки
навчати дітей грамоті. Кнориндзьку школу відвідували буланівчани. Мешканці
Гаївки (колишня Лозуватка) пам’ятали, що куток Стара Буланівка в Новогригорівці
заснований на забраних у революцію землях «пані Катерини». А на місці хутора
Кнорринг на полі лишилися два чагарі.[25]
Генерал-лейтенант
барон Володимир Романович фон Кнорринг (21 [9]
вересня 1861 – 20 жовтня 1938). З
1873 виховувався в Пажеському корпусі у Санкт-Перербурзі. Службу почав корнетом
1882 року в Кавалергардському полку. Мав кар’єрний ріст в армії та при імператорському дворі. 14
травня 1896 року на коронації імператора Миколи II був одним із двох
кавалергардів асистентів (у парі з бароном Карлом Маннергеймом). У
процесії йшов праворуч від імператора. У період з 1897 по 1913
рік був удостоєний численних російських та іноземних нагород. Після
революції емігрував до Франції і провів останні роки життя в Російському домі в
Сент-Женев'єв-де-Буа, де й помер 20 жовтня 1938 року, похований на відомомуцвинтарі по вулиці Лео-Лагранж.[26] На тому
ж цвинтарі похований і відомий радянський режисер Андрій Арсенович Тарковський
(1932-1986)[27].
Цікаво знати, що предки Тарковського в Єлисаветграді були учасниками
великопанського театру Ганни Різанової - баби Володимира Кнорринга[28].
Генерал-майор барон Андрій Романович фон Кнорринг (28 вересня
1862 – 29 березня 1918). До служби вступив 02.09.1882. Закінчив Миколаївське кавалерійське
училище у Санкт-Петербурзі. Випущений корнетом (ст. 14.08.1884)
до 9-го драгунського
Єлисаветградського полку. Займав високі посади при штабах та
імперському військовому міністерстві. У період з 1905 по 1916
рік був удостоєний численних російських нагород. Перебував у
резерві чинів при штабі Київського військового округу (з 03.06.1916). Помер у
Києві.
Катерина, Володимир та Андрій ще мали брата по батькові. Від
першого шлюбу у Романа Івановича Кнорринга був син Михайло (1846—1910),
випускник юридичного факультету Дерптського університету, служив у
російській дипломатичній місії в Берні, потім у Гаазі; камер-юнкер. Мати
Михайла Шарлотта фон Левенштерн (пом. 1851).[29]
ПЕТКОВИЧІ
Андрій Романович Різанов мав сестер Марію та Ганну. Діти Явдохи Різанової (в дівоцтві Бутович) поділили землю матері так, що сільце Лозуватка (нині вулиці Лозуватка і Різанова села Гаївки) та більшість земель дісталися Андрію, сільце Буланівка (нині вулиця Буланівка села Гаївки) – Ганні, у заміжжі Петкович, через що поселення називалося ще Ганнівка та Петковича. Сільце Мар’ївка (нині Макове) числилося за Марією. У шлюбі Ганна Романівна та Олександр Ілліч Петковичі мали двох синів: Григорія (5 лютого [24 січня] 1840р.н.) та Костянтина (8 червня [27 травня] 1845р.н.). Хрещеною дітям стала їхня тітка Марія Андріївна Різанова, яка своїх дітей не мала.[30] Олександр Ілліч Петкович поміщик з Браїлівки. Його племінницею була Марія Лазич (1824р.н.) - Муза поета Афанасія Фета. Під час перебування на службі, Фет зустрів Марію 1848 року на одному з балів у Петковичів у Федорівці Олександрійського повіту. Палке кохання дівчини наштовхнулося на непевність Фета і завершилося трагічною загибеллю Марії влітку чи восени 1850 року.[31] «Це була талановита, розумна, освічена, приваблива дівчина, прекрасний музикант і любителька поезії. Існують свідчення, що відомий угорський композитор Ференц Ліст гостював у будинку Лазичів, чув гру Марії на фортепіано й високо оцінив її музикальні здібності».[32] Цей опис свідчить про високе поцінування мистецтва серед дворянської молоді краю середини 19 століття.
РЕФОРМИ
Внаслідок
поразки Росії в Кримській війні (1853-1856), в імперії почалися системні реформи,
що змінили суспільний уклад та покликали до життя нові сили. Зокрема,
скасування кріпацтва 1861 року та земська реформа 1864 року сприяли розвитку
ініціативи, господарства та культури. Адміністративна реформа посприяла тому,
що бобринецькі чиновники, серед яких і майбутні корифеї українського театру
мусили переїжджати до Єлисаветграда (нині Кропивницький). Марко Кропивницький записав: «У 1865 р. переведено повіт із
Бобринця в Єлисаветград, куди мусили перекочовать і всі судовики, опріч тих, що
служили в ратуші. В Єлисаветграді я поселився на кватирі у Тобілевичів…»[33]
ГУБЕРНАТОР КАСИНОВ
На
хвилі реформ виник конфлікт між Єлисаветградською повітовою та Херсонською
губернською управами, де одну з основних ролей відіграв кузен Ганни Михайлівни
Різанової – амбітний політик, предводитель дворянства Херсонської губернії Єгор
Олександрович Касинов.
«У
1865 р. Єлисаветгр. земська управа, керована членом її, обраним потім головою,
П.О.Зеленим, порушила питання про неправильну віддачу Вознесенської переправи
підряднику Соломону Гурфінкелю. З'ясовано було зі справи, що за розпорядженням [губернатора] Павла Клушина за влаштування переправи через Буг у Вознесенську було сплачено із
земських сум, зайвих до 15 тисяч рублів. для того, щоб за цю суму Сол.
Гурфінкель влаштував фонтан на Потьомкінському бульварі у Херсоні. Єлисаветгр.
управа запропонувала зем. зборам стягнути ці 15000 судовим порядком з
губернатора Клушина». Керував Херсонською губернською управою предводитель
губернського дворянства Єгор Олександрович Касинов. Він виступив проти
ініціативи Павла Зеленого і губернські збори відхилили клопотання повітової
управи, а губернатор Клушин не затвердив Павла Зеленого головою
Єлисаветградської повітової земської управи.[34]
У
зв’язку з цим Єгор Касинов став літературним героєм сатиричних памфлетів
авторства, як припускають Павла Зеленого. [35]
В
тени дерев фонтан журчит,
С
Днепра зефир душистый веет,
А
на скамеечке сидит
Наш
воевода и грозит
Тому,
кто вздумал иск затеять.
Фонтан журчит в тени дерев,
А
воевода озлобленный
Так
говорит: „пусть изумленный
„На
радость множеству ослов, „
Пусть
подождет теперь Зеленый!»
„Пусть подождет, пока пошлю
„Я
утверждающее слово!...
„Скорее
руку отрублю,
„Скорее
честным Касинова,
„При
честных людях назову».
„Шуми и брызжи через край
„Фонтан—моей
свидетель славы!
„Шуми,
меня не забывай,
„И
без меня напоминай
„О
Вознесенской переправе!...»
«Затеял иск – и на меня!
«Забыть,
что воеводы правы
«Всегда
у нас! Забыть, что я
«Чрез
Касинова все творя,
«
Имею друга в их управе!...
«Он иль с безумной головой,
«Иль
смел и честен!! Понимаю
«Такие
чувства я порой,
«Хотя
давно, давно - Бог мой!-
«Я
их уже не разделяю!...»
Так воевода разсуждал
На
земство наше озлобленный...
Фонтан
в тени дерев журчал,
А
мимо по грязи шагал
Зеленый
Павел дерзновенный.
Фонтан журчит в тени дерев
И
шепчет: „только уберется
„Отсюда
Клушин, Касинов
„Сейчас
как флюгер повернется
„В
другую сторону—ко мне
„Мечтать
в вечерней тишине
„Придет
Гурфинкель Соломон,—
„Но
нет изменится и он!"
Цікаво,
що сучасники, як видно із тексту, вимовляли прізвище Касинóв з наголосом на
останній склад.
Збереглися
кілька різносторонніх відгуків про політика та державного діяча Єгора Касинова. [36]
●
За словами дворянина, політика Миколи Олексійовича Бошняка, Касинов до 1864 р.
дотримувався ліберальних переконань і лише цього року став змінювати їм під
впливом кар’єрної
перспективи - обіцяного місця губернатора.
●
Павло Зелений дає ще гірший відгук про його так званий лібералізм. За словами
П.А.Зеленого, перед визволенням селян Касинова викликали до Петербурга, де він «агітував»
за звільнення селян без землі і з цією метою задавав «кому потрібно» обіди. На
засіданні херсонського дворянства виявили, що на ті бенкети було витрачено
дворянських сум 30 тис. рублів.
●
За свідченням Михайла Хороманського, „Касинов був чоловік розумний, здібний і
енергійний, з великим честолюбством, а особи, які близько його знали, казали,
що, за своїми переконаннями, він не був земською людиною і на службу свою в
земстві дивився, як на сходи, якими зручніше буде піднятися вище. Справді,
Касинов недовго пробув на посаді голови губернської управи, його було
призначено на посаду губернатора у Мінську губернію. Ймовірно, на цьому не
скінчилася б його службова кар'єра, якби не смерть, що раптово спіткала його
(Касинов помер у Мінську від карбункула). Головуючи у земських зборах, він
керував дебатами з великим тактом та вмінням. Касинов, володіючи хорошим даром
слова і незвичайними здібностями, умів із тривалих дебатів робити коротке, але
дуже докладне заключне резюме».
●
Дмитро Горшков хвалить Єгора Касинова за те, що той доклав багато сил і праці
для заснування в Одесі херсонського земського банку, який згодом надав великі
послуги землевласникам Херсонській губернії та й для всього Новоросійського
краю. Ця установа не мала спекулятивного характеру, властивого акціонерним
кредитним установам.
Виступ
Єгора Касинова перед гласними сатирично відобразив Павло Зелений у вірші «Диво
25 жовтня 1865 р.». До вірша є вступ Миколи Бошняка: «Цього дня, припертий до
стіни опозицією, Є. О. Касинов, який жадав губернаторства, наважився розгромити
раз назавжди своїх ворогів і сказав мерзотну промову проти лібералів, (за
відсутності стенографа ця мова не записана) назвавши їх в одному місці промови
«червонозеленими». [37]
Сдержавши
дыханье,
Молчало
собранье:—
На кафедру шел Касинов..20
Он
миг колебался,
Потом
ободрялся,
Увидевши
много ослов...
Закинувши взоры
На
полные хоры,
Он
руки в карман заложил;
Затем
кашлянувши
И
гадко зевнувши,
Он
красно-зеленых бранил....
Молчало собранье,—
А
он в назиданье,
И
желчь, и каменья и грязь
Бросал
в вольнодумцев,
Желая
безумцев
Побить
навсегда один раз.
Но речь ту покуда
Изрек
он, как чудо
Свершилось
у всех на глазах:
Свершилось
так скоро,—
Все
вместо Егора
Осла
увидали в штанах.
И грязь и каменья
И
все оскорбленья,
Что
он в либералов бросал,
Повисли
на длинных,
Ушищах
ослиных...
Такой
сотворился скандал!
Союзники
Касинова не забарилися із відповіддю і написали на Павла Зеленого «Епіграму».
На думку М.О.Бошняка, авторство належить В.І.Мазаракі та О.С.Ерделі з правками
самого Є.О.Касинова. [38]
Зеленым
в свет родился я,
Потом,
по прихоти Зевеса,
В
управу призвали меня.
В
делах не смысля ни бельмеса,
Покрыт
фригийским колпаком,
В
ней красным сделался зверьком...
Затем опять, порой угрюмый,
Порою
резвое дитя,
Зеленым
очутился я
из
красного... В губернской думе
Теперь
какой приму я цвет?—
Цвет
грязный — был ему совет.
Під
епіграмою підпис «Касиновіст». Це означає, що Касинов був виразником дум
багатьох дворян, якщо з’явилися касиновісти і касиновізм. Важливо, що консерватизм
Касинова мав неабияких прихильників. Зокрема, касиновістом був член губернської
управи, колезький радник Олександр Семенович Ерделі (1826-1898) – видатний
діяч, політик, організатор, меценат. Він упродовж 16 років був губернатором
Херсонщини, мав вищий державний ранг таємного радника. Відразу два міста —
Єлисаветград та Херсон (випадок безпрецедентний) — обрали Олександра Ерделі
своїм Почесним громадянином[39].
Зрештою,
конфлікт вирішився таким чином. Херсонського губернатора Клушина перевели на
інше місце, Єгор Касинов († 3 вересня [22 серпня] 1869, Мінськ) отримав посаду
Мінського губернатора, Павла Зеленого затвердили головою Єлисаветградської
земської управи. До речі, Павло Олександрович Зелений (1839-1912), стане
міським головою Одеси (1897-1905) [40],[41].
УКРАЇНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ
У
1867-1876 роках Ганна Михайлівна Різанова проявила себе як вміла ініціативна
організаторка, щедра меценатка, знатна покровителька і заступниця українського
відродження краю.
Благодійне товариство
З історичного нарису міського голови Єлисаветграда (нині Кропивниуцький) Олександра Пашутіна дізнаємося, що вдова полковника Ганна Некрасова переїхала до Єлисаветграда на початку 1860-х, найняла весь другий поверх у міському домі. Незабаром у квартирі Г.І.Некрасової почали влаштовуватися літературні вечори, куди запрошувалися також офіцери кавалерійського училища. «Таким чином влаштувався артистичний гурток, який співав, грав на різних інструментах і читав, до того ж щотижня у своєму складі збільшувався. Підмітивши, як подобається це публіці, Г.І.Некрасова виклопотала дозвіл влаштовувати подібні вечори у приміщенні Благородного зібрання, з платою за вхід і цим поклала основу благодійному товариству». Статут товариства було затверджено 1867 року, першою головою була обрана дружина генерал-майора В. П. Шишкова. Завдяки Ганні Некрасовій, так само як і Ганні Різановій, Благодійне товариство почало швидко розвиватися, а фонди його збільшуватися.[42]
Очевидно, на цих вечорах ідея народної освіти молодого викладача кавалерійського училища Миколи Федоровича Федоровського знайшла відгук в серцях двох впливових дворянок. Так, 27 жовтня [15 жовтня] 1867 року за ініціативи дружини майора Г.М.Різанової, дружини підполковника Г.І.Некрасової і викладача Єлисаветградського офіцерського кавалерійського училища М.Ф.Федоровського було відкрито перше в Російській імперії[43] безплатне ремісничо-грамотне училище на Ковалівці.[44] Училище, зрозуміло, було під опікою Благодійного товариства.[45]
Товариство поширення грамотності та ремесел
У1873 році для опіки над
Єлисаветградським ремісничо-грамотним училищем створюють Товариство поширення
грамотності й ремесел. На установчих зборах серед іншого обрали
трьох почесних членів: одну із засновниць ремісничо-грамотного училища
Г.М.Різанову, члена державної ради графа Дмитра Остен-Сакена та попечителя
Одеського навчального округу Сергія Голубцова. На других зборах 25 жовтня [13
жовтня] головою ради Товариства обрали предводителя Єлисаветградського
дворянства Де-Карр’єра, його кандидатом Бракера, секретарем Нікітіна. Серед
опікунів та їхніх помічників є відомі діячі – Федоровський і Лащенко, Некрасова
і Коленко, Різанова, Шафонська, Лишин і Блюменфельд.[46]
Дійсний член Товариства ІванТобілевич (Карпенко-Карий) написав статут для Товариства у 1878 році[47].
Найактивніші учасники Товариства, серед
яких і Ганна Різанова, звертаються за підтримкою до найвпливовіших сучасників:
почесного громадянина Єлисаветграда графа Остен-Сакена, члена державної ради
Фундуклея, Милорадовича, Голубцова і навіть до доньки Російського імператора
герцогині Единбурзької Марії Олександрівни Романової. У звернені до герцогині
1874 року можна побачити підписи таких осіб: «граф Д.Остен-Сакен, почетный член
тайный советник С.Голубцов, председатель Общества А.Де-Карриер, почетный член
Общества А.Резанова, А.Резанов, Петковичи, М.Ярузельская, ИО.Кноринг,
II.Мазаневская, Н.Федоровский, М.Блюменфельд, Шафонская; Швиндт,
Р.Пржишиховский, Н.Петрушевский, И.Пребестинг, М.Ломаковский, М.Бракер, Н.Бракер».[48] Зі
списку підписантів видно, що у своїй благодійній діяльності Ганна Михайлівна
Різанова мала підтримку родини. Тут і її чоловік майор Андрій Романович
Різанов. Відразу за ним у списку прізвище Петкович – його сестра Ганна
Романівна Різанова у заміжжі мала прізвище Петкович, як і її двоє синів
Григорій та Костянтин. Прізвище Кнорринг мала після заміжжя Юлія - донька Ганни
та Андрія Різанових. Чоловік Юлії Роман Іванович Кнорринг належав до Свити Його
Імператорської Величності[49].
Очевидно, можливість звернутися до доньки імператора визріла саме в особи, наближеної
до імператорського двору та щиро відданої справі народної освіти. Такою була
Ганна Михайлівна Різанова. Серед невеличкої купки людей щиро відданих справі
дослідник Рябков називає Г.М.Різанову поруч із М.Ф.Федоровским, Г.І.Некрасовою.
М.Шафонською та М.О.Лащенком.[50]
Українські та гуманітарно-народницькі ідеали
МиколаФедорович Федоровський – великий змінотворець і праведник, що поклав своє життя
на посилення матеріального й культурного статусу українського народу.
Мемуаристка
Наталія Бракер, в дівоцтві Шафонська, пише про освіту й культуру Лезавету
1860-х: «Навчальних установ було дуже мало, і найвищими з них були школи:
повітова, духовна та юнкерська, яку було влаштовано в 1865 р. Викладачами в цій
школі були офіцери, що взагалі якийсь час були найосвіченішою молоддю в місті,
і деякі з них викладали в тодішніх жіночих пансіонах. Один з них М.Ф.Федоровський
став і першим громадським культурним діячем в Єлисаветі». Вся його робота
протікала в річищі українських та гуманітарно-народницьких ідеалів. Далі
Наталія Бракер зазначає, що «Микола Федорович був людиною невсипучої енергії,
широкої ініціятиви й міцної волі, що не хотіла рахуватися ні з якими
перешкодами... Його ролю в духовному житті можна порівняти до ролі тої
речовини, що зветься ферментом. Розвиток та довгочасне будування не були
елементами його духовної енергії. Цю ролю він покидав иншим». Спостерігаючи темноту
й безпорадність міщан, їхнє бажання пиячити, аніж платити за навчання дітей,
Микола Федорович прийшов до висновку, що треба поширювати освіту й практичні
знання. Не питаючи ні в кого ні поради, ні дозволу, Федоровський ходив по
хатах, випрошував у батьків дітей, щоб навчати їх грамоти у старому дровнику з
проваленим дахом. Трохи згодом Микола Федоровський купив біля дрівника колишній
шинок з чотирма кімнатами. Так почала втілюватися ідея ремісничо-грамотного
училища. Випускники міських та сільських шкіл навчалися бути майстрами та
викладачами ремесла. В училищі вивчали грамоту, теслярство, шитво, також
випускали шовководів і пасічників, городників і садівників. [51]
Широта задумів окремих діячів товариства на чолі з М.Ф.Федоровським не
мала меж, оскільки справа стосувалася училища. Його метою було поставити
училище та його майстерні на таку висоту, до якої ще жодне подібне училище того
часу не досягало.[52]
Федоровський
мешкав напроти училища і проводив у ній увесь свій вільний час. За словами учениці, а потім учительки училища
П.Ф.Дворецької, Микола Федорович Федоровський намагався розбудити в дітях
національну самосвідомість і любов до України й усього українського.
“Пам’ятайте, діти, що Україна таки буде вільна”, не раз повторював він. Він
перекладав і виучував з дітьми байки Крилова та українські вірші. У садку школи
діти насипали могилу Шевченка, що згодом виросла в чималий курган. [53]
В
умовах українофобства, яке заохочувалося в Російської імперії (1721-1917), діяльного будителя
української свідомості мали би репресувати… за українську байку, що розповіла учениця
училища високому гостю Остен-Сакену, за сотню українських книг в училищі та
іншу діяльність на благо українського народу. Проте Федоровський лише попав у
списки неблагонадійних. [54]
Очевидно,
діяльність Федоровського та й усе українське відродження в Лезаветі 1860-1870-х
змогли проявитися, бо мали високих покровителів і заступників в особах
Різанової та Некрасової. Обидві Ганни, за словами самого Федоровського, були його
найближчими соратниками та однодумцями.[55]
Емськийуказ, що зокрема заборонив український театр, та від’їзд з Єлисаветграда Миколи
Федоровського у 1876 році завершують бурхливий етап українського відродження в
Єлисаветграді. На зміну великопанському колу діячів поступово заходять
чиновники-інтелігенти. Поступово відходить від справ і Ганна Різанова (остання
згадка про неї з 1878 року).[56]
Театр Різанової
Ганна
Михайлівна Різанова була соратницею Федоровського і в справі розвитку
мистецтва, зокрема театрального.
У
своїх мемуарах Марко Лукич Кропивницький згадує великопанську трупу під кермою
Різанової. Марко Кропивницький, учні земської реальної школи Микола і Панас Тобілевичі
ставили спектаклі у новозбудованому театрі Трамбіцького (1867) в Єлисаветграді (нині місто Кропивницький).
Часом бобринецькі театрали виступали там, долучаючись до трупи Різанової.[57]
Очевидно,
гру театрального кола Різанової бачила і Лозуватка (нині Гаївка), де був маєток
Різанових. Прийоми в палаці могли продовжуватися виставами. Нічні перфоманси
при смолоскипах в Лозуватському парку понад водою залишили слід в народній
пам’яті… про русалок, які купалися вночі у ставку і сміялися при місячному
сяйві.
Серед
панів-театралів були поміщики Тарковські, Петковичі, Шафонські, Кефала та інші.[58]
Тарковські
– відома родина. Надія Карлівна Тарковська (1852-1882) разом з її майбутнім
чоловіком Іваном Тобілевичем (Карпенко-Карий) грали в театрі при
Ремісничо-грамотному училищі. Подружжя Тобілевичів з 1870 року опікувалися меншим
братом Надії Олександром. Олександр Тарковський український
поет, прозаїк, журналіст, громадський діяч. Його син Арсеній Тарковський
(1907-1989) радянський російський поет. Онук Андрій Арсенійович (1932-1986)
відомий російський режисер.[59]
Петкович
Ганна Романівна – сестра чоловіка Ганни Різанової Андрія Романовича. Мала двох
синів Костянтина та Михайла, які були ровесниками Марка Кропивницького та Івана
Тобілевича. Чоловік Ганни Романівни, Олександр Іванович Петкович представник
сербського роду, що з середини 18 століття прибув в Україну для заселення НовоїСербії. Його батько Ілько Петкович мав землі у Браїлівці біля Дніпра. Серед
найвдоміших представників родини племіниця Олександра Петковича Марія Лазич –
кохана письменника Афанасія Фета і його Муза. Услід за підписами Різанових
Ганни Михайлівни та Андрія Романовича стоїть підпис Петкович під зверненням до
дочки імператора Марії Олександрівни про допомогу Єлисаветградському товариствупоширення грамотності і ремесел. Є там підпис і М.Шафонської.
Шафонські
– відомі діячі краю. М.Шафонська є активною учасницею Товариства поширення
грамотності і ремесел. Її дочка Наталія Шафонська, у заміжжі Бракер, мемуаристка.
Як пише вона, думка створити перший український професійний театр Марка ЛукичаКропивницького зародилася із успішної участі майбутніх корифеїв у хорі
А.М.Богданова і театрі М.Ф.Федоровського при Єлисаветградськомуремісничо-грамотному училищі. Театрали Марко Кропивницький і Тобілевичі також
відточували свою акторську майстерність і у «великопанському» театрі Ганни
Різанової.
Кефали
та Різанові були знайомими. Наприклад, у 1866 році майор Різанов Андрій
Романович з Лозуватки та майор Кефала Олександр Антонович були гласними від
сільських громад Олександрійських повітових земських зборів.[60]
Зародження українського театру Корифеїв
У місті
Єлисаветград (нині Кропивницький) на вулиці (нині Театральна), поблизу
приміщення, де розташований Приватбанк був будинок, в якому Кропивницький 1875
року ставить першу українську виставу та починає формування професійної трупи.[61]
Мемуаристка Наталія Бракер подає
контекст і середовище, де виникає можливість успіху українського театру.
«Федоровський віддавався справі
навчання дітей ремесла, але найбільше дбав про українські співи. “Скажу ще про
гурток любителів, що виник і згрупувався навколо школи”, пише він далі. “У
самій школі чудово були поставлені співи учителем А. М. Богдановим. Відомий
Слав’янський, що тоді їздив зі своїм хором по Росії й за кордоном, захоплювався
деякими голосами й прохав оддати їх до його хору. Шкільний хор гаразд співав і
в церкві. Ми робили мандрівки по сусідніх селах і співали там по церквах,
захоплюючи сільських парафіян. У нас був заведений такий порядок, що кожен
земляк, який приїздив з Одеси до Київа або назад, повинен був привезти й
вивчити з нами хоч одну гарну українську пісню, а уся школа співала її перед
або після класів”. Якийсь час у школі була учителькою відома артистка й
співачка М. К. Тобілевич, а її брати, певне, належали до цього хору.
Федоровський запевняє, що відома п’єса Нищинського “Вечірниці” яку було уперше
виставлено 1875 року у Єлисаветі, була написана спеціяльно для цього хору. На
цій виставі хор складався з юнкерів та учениць школи, і Федоровський дуже
клопотався за їх убрання… У цій виставі брали участь М. Л. Кропивницький, І. К.
Тобілевич (Карпенко-Карий), М. К. Тобілевич (Садовський) і сестра їх М. К.
Тобілевич.»[62]
Аматорським театральним гуртком при ремісничо-грамотному училищі керував І. Тобілевич.
Із жовтня 1875 по лютий 1876 рік за режисера там був М. Кропивницький.[63]
«Після цього надумали вони
зорганізувати свою трупу. Треба було грошей, і першою відгукнулася на це
небогата особа Рогаська, що дала “из своих скромных средств” сто карбованців.
На них купили у якогось збіднілого польського поміщика декорації та величезну
завісу писану олійними фарбами. Це ж і був зародок тої першої української трупи
М. Л. Кропивницького, що почала свою славну діяльність виставами у
єлисаветському “Общественному клубі” на користь “Товариства допомоги бідним
учням”, улаштованому при цьому клубові.»[64]
«В Єлисаветграді при Громадському Клюбі зорганізували брати Тобілевичі, на чолі з старшим братом К. Карим, аматорський театральний гурток, котрий давав регулярно по суботах українські вистави на користь незаможніх учнів. Гурток цей запросив до себе за місячну платню знаменитого потім артиста Марка Кропивницького, що проживав у Єлисаветграді у власному будиночку і служив в гуртку за режисера, актора та директора, а разом з тим був і драматургом», - Євген Чикаленко)*
Марко
Кропивницький так писав про благодійність бобринецьких театралів на користь
училища: «З Бобринця я їздив в Єлисаветград і брав участь у добродійних
спектаклях. Наша компанія найбільш дбала про ремеслено-грамотну школу, котра була
улюбленим дитям А.В.Рогаської і М.Ф.Федоровського». Через участь у добродійних
спектаклях на користь Єлисаветградського ремісничо-грамотного училища Марко
Кропивницький потрапив у курйозну і неприємну ситуацію із самим губернатором. У
квітні 1869 року єлисаветградці покликали його грати у «Назарі Стодолі». Аж
раптом вночі в Бобринець приїхав херсонський губернатор Павло Миколайович
Клушин і не застав там на службі чиновника Кропивницького. Потрапивши в
немилість, мусив Марко Лукич їхати до Херсона. Клушин виявися прихильником
акторської майстерності Кропивницького. У 1868 році губернатор був заплатив 5
карбованців за квиток на виставу «Не в свої сани не сідай» і бачив гру Марка
Лукича в ролі Бородкіна. Клушин і сам влаштовував спектаклі. Він запросив
Кропивницького до Херсона, на що отримав відмову. [65] Херсонський губернатор
П.М.Клушин (1813-1886) – друг Єгора Касинова, кузена Ганни Різанової, і той
самий персонаж Воєвода із сатиричних віршів голови Єлисаветградської земської
повітової управи Павла Зеленого.[66]
Краєзнавець В.М.Босько теж акцентує на тому, що основою для
створення українського професійного театру Кропивницького була діяльність
Товариства поширення грамотності та ремесел: «В «Историческом очерке Елисаветградского
общества распространения грамотности и ремесла» [П.З.Рябкова] відзначено, що Товариством „положено начало народному театру
в виде общедоступных спектаклей”. Мова йде передусім про хоровий колектив М.Ф.
Федоровського при Товаристві й аматорську театральну трупу І.К.Тобілевича. Це
вони в 1875 році у приміщенні Громадського Зібрання здійснили першу постановку
музичної вистави П.І.Ніщинського „Вечорниці”. Прем’єра пройшла настільки
вдало, мала у глядачів такий успіх, що неабияк посприяла народженню через
декілька років українського професійного театру».[67]
У
«Історичному нарисі…» Павло Рябков називає Ганну Михайлівну Різанову (поруч з
М.Ф.Федоровським, Г.І.Некрасовою та небагатьма іншими) тією особистістю, що
грала видатну роль в Товаристві, що задавала напрямок діяльності Товариства.[68]
Після
успіху «Вечорниць» трупа Кропивницького гастролювала Україною.[69]
Український
професійний театр міг би зародитися невдовзі після успіху «Вечорниць», якби не
українофобська політика Російської імперії. Марко Кропивницький з гіркотою
згадує змарновані на російській сцені роки через Емський указ: «У 1876 р.
спобігла український театр височайша заборона, і довелось мені більш п'яти
років поневірятись на московській сцені, зубрячи трагедії Озерова, Ободовського
й інших, щоб виробить акцент. Я не помилюсь, коли скажу, що за п'ять з
половиною років, - від іюня 1876 р. по ноябрь 1881 р.,— я переграв у
московськім репертуарі більш п'ятисот ролів. …я нарешті наважився скласти
власну українську трупу, котру й заснував у кінці 1881 р. в Кременчузі.[70]
Після
дозволу українських вистав 1881 року Марко Кропивницький робив три спроби заснувати
професійну трупу – першу в Києві, другу в Кременчуці.[71]
Зрештою, зусилля принесли великий успіх 27 жовтня 1882 року на сцені Зимового
театру у місті Єлисаветграді (нині Кропивницький). З п’єси «Наталка Полтавка» Котляревського
починається відлік українського професійного театру корифеїв.[72]
Після
від’їзду у 1876 році до Києва Федоровський керував Товариством через Ганну
Різанову та Ганну Некрасову.[73]
На час заборони українського театру 1876-1881 років припадають останні записи
про участь Ганни Михайлівни Різанової в житті Товариства розповсюдження
грамотності та ремесел. Чи не остання згадка про Г.Різанову є за 1878 рік, у зв’язку
з обранням нового голови ради Товариства поширення грамотності та ремесел
Пашутіна. «Спочатку ж в оновленому Товаристві відбувається розкол. З'являються
дві різко відокремлені партії - старо-училищна, на чолі з Некрасовою та
Різановою, і ново-училищна, що складається переважно з учителів земського
реального училища. Зіткнення між ними відбуваються на ґрунті неузгодженості
двох статутів - статуту училища та статуту Товариства». Старо-училищна партія
відстоювала пріоритет Ремісничо-грамотного училища.[74]
З
відходом Ганни Різанової завершується стара доба, де в суспільстві вирішальну
роль відігравали пани-поміщики і починається час інтелігентів-різночинців.[75] Місце і точний час смерті
Ганни Михайлівни Різанової невідомі.
ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ
Зі
слів М.Ф.Федоровського відомо, що були фото його найбільших соратниць Ганни
Різанової та Ганни Некрасової. На жаль, не відомо, чи збереглися ці фото.[76]
Рішенням
Гаївської сільської ради №13 від 14.04.2006 року, одна з найдавніших вулиць
Гаївки названа «вулиця Різанова»[77], що вшановує родину
меценатів з Лозуватки (нині Гаївка), до якої належала Ганна Михайлівна Різанова
(1814 - після 1878).
[1] Дмитро
Гонтар. Історія Сухоомельницького краю (Онуфріївський район), Facebook //
Метрична книга Василівської церкви святого Василія Парійського, 1814
рік.
[2] Дмитро
Гонтар. Історія Сухоомельницького краю (Онуфріївський район), Facebook //
Метрична книга Василівської церкви святого Василія Парійського, 1814
рік. «1 апреля Господина Штабс Капитана Михайла
Касинова и жены его Екатерины родилась дочь Анна. Оной младеницы восприемница
была господина Генерала Николая Чубарева жена Анна»
[3] Василівка
(Олександрійський район), Вікіпедія // Постриган
В. Динаміка заснування та еволюція назв населених пунктів Онуфріївського району
Кіровоградської області // Між Бугом і Дніпром: науково-краєзнавчий вісник
Центральної України. Випуск IV — Кіровоград: Центрально-Українське
видавництво, 2015 — С. 321 (PDF).
[4] Дмитро
Гонтар (24.07.2024). Історія Сухоомельницького краю (Онуфріївський район),
Facebook // Метрична книга Василівської церкви святого Василія
Парійського, 1788 рік.
[5] Дмитро
Гонтар (11.08.2024), Віталій Постриган Історія Сухоомельницького краю
(Онуфріївський район), Facebook // Табличка
із закладного каменя Церкови Василия Парийскаго с пределом на хорах Святыя Анны
пророчицы деревянная: «Основана церковь сія в честь и в память препадобнаго исповедника
Василя Епіскопа Парийского і в державе ея императорского величества по
благословению священного синода и преосвященого Іова (Йова
Базилевича - авт.Д.Г.) Епіскопа Переяславскаго Новоросийской губернии слободи
Васильевки коштом и иждивением села владелиц капитана Василя Борисовича
Касинова и жени его Анни Михайловни року1772 мца августа 21 дня. Амінь.»
[6] Дані
старшого наукового співробітника КОКМ К.В.Шляхового.
[7] Дмитро
Гонтар (24.07.2024). Історія Сухоомельницького краю (Онуфріївський район),
Facebook // Метрична книга Василівської церкви святого Василія
Парійського, 1788 рік.
[8] Дмитро Гонтар
(09.03.2025). Історія Сухоомельницького краю (Онуфріївський район), Facebook //
Метрична книга Василівської церкви святого Василія Парійського, 1815
рік.
[9] Список должностных лиц Херсонской губернии //
https://rodovoyegnezdo.narod.ru/Kherson/Predvoditeli.htm
[10] Список должностных лиц Херсонской губернии //
https://rodovoyegnezdo.narod.ru/Kherson/Predvoditeli.htm
[11] Дмитро
Гонтар (19.01.2025). Історія Сухоомельницького краю (Онуфріївський район),
Facebook // Метрична книга Василівської церкви святого Василія Парійського,
1809 рік.
[12] Межова книга
Херсонської губернії Єлисаветградського повіту сільця Лозуватки з хутором
Мар’ївкою, власність надвірної радниці Авдотії, Григорової доньки, дружини
Різанової, 17.06.1822 перевірено межі 175 року // ДАКО: Ф.488, оп.1, спр.325
[13] Потомство Ильи Бутовича.
(Бутовичи-Базилевичи). С.139 // В. Л. Модзалевский. "Малороссийский родословник".
Том первый. А – Д. Киев. Типография Т-ва Г. Л. Фронцкевича и К°. Крещатик № 42.
1908.
[14] Сергій
Шамрай. До історії залюднення Степової України у 18 ст.. - 108с. - С.63 //
https://library.kr.ua/wp-content/elib/pyvovar/litsourc/litsourc3.pdf
[15] Потомство Ильи Бутовича.
(Бутовичи-Базилевичи). С.140 // В. Л. Модзалевский. "Малороссийский родословник".
Том первый. А – Д. Киев. Типография Т-ва Г. Л. Фронцкевича и К°. Крещатик № 42.
1908.
[16] Сергій
Шамрай. До історії залюднення Степової України у 18 ст.. - 108с. - С.72-73 //
https://library.kr.ua/wp-content/elib/pyvovar/litsourc/litsourc3.pdf
[17] Кіровоградська
область у епоху феодалізму. Кіровоградська область. Історія міст і сіл
Української РСР. //
https://ukrssr.com.ua/kirovograd/kirovogradska-oblast-u-epohu-feodalizma
[18] ДАКО: Ф.160,
А.17. - №16
[19] ДАКО: Ф.
160, А.10. - №128
[20] ДАКО: Ф.160,
А.17. - №16
[21] Знищив Січ і залишив слід у пісні // Кропивницький.
Час-Тайм (29 липня 2020), http://chas-time.com.ua/liudyna/znyshchyv-sich-i-zalyshyv-slid-u-pisni.html
[22] ДАКО: Ф.160,
А.17. - №16
[23] Пашутин А.Н. Исторический очерк г.Елисаветграда. - г.
Елисаветград: Лито-Типография бр. Шполянских, 1897 г. - 309с. – С.291
[24] ДАКО: Ф.160,
А.17. - №48
[25] Василь
Доценко. Імена. Словник-довідник. Дослідження назв та короткий опис поселень,
балок та деяких інших місцевостей у гаївській сільській раді та довкола. –
Лозуватка: 2007. – 32с. (рукопис, рекомендовано до друку КОІППО, засідання
вченої ради від 16.03.2003)
[26]Барон Владимир Романович фон
Кнорринг. Un coin de Russie à Sainte-Geneviève-des-Bois // https://www.cimetiere-russe.org/ru/vladimir-von-knorring-4819
Кнорринг, Владимир Романович // https://ru.wikipedia.org/wiki/Кнорринг,_Владимир_Романович
Сборник
биографий кавалергардов. [1724-1899] : По случаю столет. юбилея
Кавалергардского ея величества государыни имп. Марии Федоровны полка / Сост.
под ред. С. Панчулидзева. — Т. 4. — 1908. — С. 332—333
[27] Памяти Андрея Тарковского //
Советская культура : газета. — 1987. — 1 января (№ 1 (6257)). — С. 8
[28] СПОГАДИ ПРО
БОБРИНЕЦЬ І БОБРИНЧАН (Спoгади Марка Лукича Кропивницького) С.131-132 // https://old.library.kr.ua/elib/kropivnitsky/spogady.html
[29] Кнорринг, Роман
Иванович // https://ru.wikipedia.org/wiki/ Кнорринг,_Роман_Иванович
[30] ДАКО: Ф.160,
А.9. - №27; ДАКО: Ф.160, А.11. - №62
[31] «Афанасий Фет и Мария Лазич», глава із книги «Романовы и Соловьевы». - Блог
Надії Жахалової (28.09.2018)
// https://alexandriyahistory.blogspot.com/2018/09/blog-post.html
[32] Ісаєва О. О.
Зарубіжна література (профільний рівень) : підруч. для 10 кл. закладів
загальної середньої освіти. / О. О. Ісаєва, Ж. В. Клименко, А. О. Мельник. — К.
: УОВЦ «Оріон», 2018. — 304 с., іл. - С.132
[33] СПОГАДИ ПРО
БОБРИНЕЦЬ І БОБРИНЧАН (Спoгади Марка Лукича Кропивницького) С.131-132 //
https://old.library.kr.ua/elib/kropivnitsky/spogady.html
[34] Дмитро Горшков. Первое
неутверждение земских выборов и полемическая литература. // Голоса Юга 1913
год. (Часть 3). https://old.library.kr.ua/elib/golosuga1913/golosuga3.html
[35] Дмитро Горшков. Первое
неутверждение земских выборов и полемическая литература. // Голоса Юга 1913
год. (Часть 3). https://old.library.kr.ua/elib/golosuga1913/golosuga3.html
[36] Дмитро Горшков. Первое
неутверждение земских выборов и полемическая литература. // Голоса Юга 1913
год. (Часть 3). https://old.library.kr.ua/elib/golosuga1913/golosuga3.html
[37] Дмитро Горшков. Первое
неутверждение земских выборов и полемическая литература. // Голоса Юга 1913
год. (Часть 3). https://old.library.kr.ua/elib/golosuga1913/golosuga3.html
[38] Дмитро Горшков. Первое
неутверждение земских выборов и полемическая литература. // Голоса Юга 1913
год. (Часть 3). https://old.library.kr.ua/elib/golosuga1913/golosuga3.html
[39] Ерделі Олександр Семенович // Видатні особистості Кіровоградщини
https://wiki.library.kr.ua/index.php?title=Ерделі_Олександр_Семенович
[40] Дмитро Горшков. Первое
неутверждение земских выборов и полемическая литература. // Голоса Юга 1913
год. (Часть 3). https://old.library.kr.ua/elib/golosuga1913/golosuga3.html
[41] Зелений
Павло Олександрович //
https://uk.wikipedia.org/wiki/Зелений_Павло_Олександрович
[42] Пашутин А.Н. Исторический очерк г.Елисаветграда. -
г. Елисаветград: Лито-Типография бр. Шполянских, 1897 г. - 309с. – С.209-210
[43] П.3. РЯБКОВ. КРАТКИЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ ОЧЕРК Елисаветградского Общества распространения ГРАМОТНОСТИ И РЕМЕСЕЛ.1873—1898 г. - ЕЛИСАВЕТГРАД,
Паровая Лито-Типография М. А. Гольденберга,
1898.
[44] Пашутин А.Н. Исторический очерк г.Елисаветграда. -
г. Елисаветград: Лито-Типография бр. Шполянских, 1897 г. - 309с. – С.170-171
[45] П.3. РЯБКОВ. КРАТКИЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ ОЧЕРК Елисаветградского Общества распространения ГРАМОТНОСТИ И РЕМЕСЕЛ.1873—1898 г. - ЕЛИСАВЕТГРАД,
Паровая Лито-Типография М. А. Гольденберга,
1898.
[46] П.3. РЯБКОВ. КРАТКИЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ ОЧЕРК Елисаветградского Общества распространения ГРАМОТНОСТИ И РЕМЕСЕЛ.1873—1898 г. - ЕЛИСАВЕТГРАД,
Паровая Лито-Типография М. А. Гольденберга,
1898.
[47] Босько В.М. ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКЕ БЛАГОДІЙНЕ ТОВАРИСТВО ПОШИРЕННЯ ГРАМОТНОСТІ Й РЕМЕСЕЛ (1873 -1914) //
https://old.library.kr.ua/elib/bosko/tov.html
[48] П.3. РЯБКОВ. КРАТКИЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ ОЧЕРК Елисаветградского Общества распространения ГРАМОТНОСТИ И РЕМЕСЕЛ.1873—1898 г. - ЕЛИСАВЕТГРАД,
Паровая Лито-Типография М. А. Гольденберга,
1898.
[49] Кнорринг,
Роман Иванович // https://ru.wikipedia.org/wiki/Кнорринг,_Роман_Иванович
[50] П.3. РЯБКОВ. КРАТКИЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ
ОЧЕРК Елисаветградского Общества
распространения ГРАМОТНОСТИ И
РЕМЕСЕЛ.1873—1898 г. - ЕЛИСАВЕТГРАД, Паровая
Лито-Типография М. А. Гольденберга, 1898.
[51] Наталя Бракер. Микола Федорович Федоровський. Перший український
діяч м. Єлисавету // За сто літ. Матеріяли з громадського і літературного життя
України XIX і початків XX століття / Під ред. М. Грушевського. – К.: Держвидав
України, 1928. – Кн. 3. – С.46-49.
[52] П.3. РЯБКОВ. КРАТКИЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ
ОЧЕРК Елисаветградского Общества
распространения ГРАМОТНОСТИ И РЕМЕСЕЛ.1873—1898
г. - ЕЛИСАВЕТГРАД, Паровая
Лито-Типография М. А. Гольденберга, 1898.
[53] Наталя Бракер. Микола Федорович Федоровський. Перший український
діяч м. Єлисавету // За сто літ. Матеріяли з громадського і літературного життя
України XIX і початків XX століття / Під ред. М. Грушевського. – К.: Держвидав
України, 1928. – Кн. 3. – С.46-49.
[54] Наталя Бракер. Микола Федорович Федоровський. Перший український
діяч м. Єлисавету // За сто літ. Матеріяли з громадського і літературного життя
України XIX і початків XX століття / Під ред. М. Грушевського. – К.: Держвидав
України, 1928. – Кн. 3. – С.46-49.
[55] Из письма
ген.-майора Н.Ф.Федоровського, присланого сз СПб по случаю 40-летия Ел.
Общества распространения грамостности и ремесел в 1913 г // Адрес-календарь и
Спр. Книга по Елисаветграду и уезду. – Елисаветград: Голос Юга, 1913
[56] П.3. РЯБКОВ. КРАТКИЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ
ОЧЕРК Елисаветградского Общества
распространения ГРАМОТНОСТИ И
РЕМЕСЕЛ.1873—1898 г. - ЕЛИСАВЕТГРАД, Паровая
Лито-Типография М. А. Гольденберга, 1898.
[57] СПОГАДИ ПРО
БОБРИНЕЦЬ І БОБРИНЧАН (Спoгади Марка Лукича Кропивницького) С.131-132 // https://old.library.kr.ua/elib/kropivnitsky/spogady.html
«Микола і
Панас Тобілевичі тоді ще вчились у земській реальній школі. В Єлисаветграді ми
вистановляли спектаклі в театрі Трамбіцького, що тепер належить Кузьміцькому;
траплялось нам прилучатись і до великопанського кола, що збиралось під кермою
А. М. Рєзанової, у котрім брали участь поміщики-викональці: Тарновські,
Петковичі, Шафонські, Кіфала й інші.»
[58] СПОГАДИ ПРО
БОБРИНЕЦЬ І БОБРИНЧАН (Спoгади Марка Лукича Кропивницького) С.131-132 // https://old.library.kr.ua/elib/kropivnitsky/spogady.html
[59] Вікістатті
[60] Адрес-Календарь Херсонской губернии на 1866 год //
https://rodovoyegnezdo.narod.ru/Kherson/Adres-kalendar_1866_zemalexandruezd.htm
[61] Олена Демчак
(Інтерв’ю у Юрія Митрофаненка). Запрошували грати у Росії, але він
відмовився. Мова про Марка Кропивницького. 27 березня 2023 //
https://suspilne.media/kropyvnytskiy/427113-zaprosuvali-grati-u-rosii-ale-vin-vidmovivsa-mova-pro-kropivnickogo/
[62] Наталя Бракер. Микола Федорович Федоровський. Перший
український діяч м. Єлисавету // За сто літ. Матеріяли з громадського і
літературного життя України XIX і початків XX століття / Під ред. М.
Грушевського. – К.: Держвидав України, 1928. – Кн. 3. – С.46-49.
[63] Історія
театру // https://teatr-koryfeiv.com.ua/istoriya-teatru
[64] Наталя Бракер. Микола Федорович Федоровський. Перший
український діяч м. Єлисавету // За сто літ. Матеріяли з громадського і
літературного життя України XIX і початків XX століття / Під ред. М.
Грушевського. – К.: Держвидав України, 1928. – Кн. 3. – С.46-49.
[65] СПОГАДИ ПРО
БОБРИНЕЦЬ І БОБРИНЧАН (Спoгади Марка Лукича Кропивницького, 1908) С.133-135 //
https://old.library.kr.ua/elib/kropivnitsky/spogady.html
[66] Дмитро
Горшков. Первое неутверждение земских выборов и полемическая литература. //
Голоса Юга 1913 год. (Часть 3).
https://old.library.kr.ua/elib/golosuga1913/golosuga3.html
[67] Босько В.М. ЄЛИСАВЕТГРАДСЬКЕ БЛАГОДІЙНЕ ТОВАРИСТВО
ПОШИРЕННЯ ГРАМОТНОСТІ Й РЕМЕСЕЛ (1873 -1914) //
https://old.library.kr.ua/elib/bosko/tov.html
[68] П.3. РЯБКОВ. КРАТКИЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ
ОЧЕРК Елисаветградского Общества
распространения ГРАМОТНОСТИ И
РЕМЕСЕЛ.1873—1898 г. - ЕЛИСАВЕТГРАД, Паровая
Лито-Типография М. А. Гольденберга, 1898.
[69] Олена Демчак
(Інтерв’ю у Юрія Митрофаненка). Запрошували грати у Росії, але він
відмовився. Мова про Марка Кропивницького. 27 березня 2023 //
https://suspilne.media/kropyvnytskiy/427113-zaprosuvali-grati-u-rosii-ale-vin-vidmovivsa-mova-pro-kropivnickogo/
[70] СПОГАДИ ПРО
БОБРИНЕЦЬ І БОБРИНЧАН (Спoгади Марка Лукича Кропивницького) С.138 //
https://old.library.kr.ua/elib/kropivnitsky/spogady.html
[71] Олена Демчак
(Інтерв’ю у Юрія Митрофаненка). Запрошували грати у Росії, але він
відмовився. Мова про Марка Кропивницького. 27 березня 2023 //
https://suspilne.media/kropyvnytskiy/427113-zaprosuvali-grati-u-rosii-ale-vin-vidmovivsa-mova-pro-kropivnickogo/
[72] Історія
театру // https://teatr-koryfeiv.com.ua/istoriya-teatru
[73] П.3. РЯБКОВ. КРАТКИЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ
ОЧЕРК Елисаветградского Общества
распространения ГРАМОТНОСТИ И
РЕМЕСЕЛ.1873—1898 г. - ЕЛИСАВЕТГРАД, Паровая
Лито-Типография М. А. Гольденберга, 1898.
[74] П.3. РЯБКОВ. КРАТКИЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ
ОЧЕРК Елисаветградского Общества
распространения ГРАМОТНОСТИ И
РЕМЕСЕЛ.1873—1898 г. - ЕЛИСАВЕТГРАД, Паровая
Лито-Типография М. А. Гольденберга, 1898.
[75] П.3. РЯБКОВ. КРАТКИЙ ИСТОРИЧЕСКИЙ
ОЧЕРК Елисаветградского Общества
распространения ГРАМОТНОСТИ И
РЕМЕСЕЛ.1873—1898 г. - ЕЛИСАВЕТГРАД, Паровая
Лито-Типография М. А. Гольденберга, 1898.
[76] Сорокалетие просветительнаго общества. Воспоминания учредителя Н. Ф. Федоровскаго. //
https://old.library.kr.ua/elib/golosuga1913/golosuga4.html
[77] Вулиця Академіка Доленка (епопея з назвою вулиці у десять років), 16 березня 2017 р. //
https://hayivka.blogspot.com/2017/03/blog-post_42.html
